Перец Маркіш
Купа
Вам, вбитим на Україні, що переповнили її землю перетрамбованими, непохованими «купами», понищеними Городищами містечок вздовж Дніпра, — моя заупокійна молитва.
До 120-річчя з дня народження великого єврейського поета Переца Маркіша
*
Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти —
Земля вгинається від чорної води…
Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!
Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?
Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!
Геть! Геть від дротом скручених,
заллятих кров’ю рук!
Нас в купу скидано, немов брудну білизну!
Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення
віднови…
Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою
потрощених людей…
О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от
на сорочки суботні бризне…
Хай вам здоровиться між падла день у день,
І каяттю не буде місця…
*
Володіннями смерті іду,
День медами криваво довершений.
Смерть утуплює пику бліду,
З мене гóлуба має найпершого —
Голубочку, спускайся з гори!..
І гойдається присуд мій —
Закривавлений місяць,
Послід сяєвом висвітив,
З пилом нутрощів місиво —
До світання всі сни прибери…
З мого серця йде місто зурочене,
Ріг плечем підпира…
— Гей, сюди, козенятко, це гра:
Дві пігулки гіркі, позолочені,
Ще один обрізання обряд…
О, батьки, о, засліплі батьки!
Чом в розпусті я жив безпросвітній?
Чом сп’янілим тинявся по світі?..
Як же лячно у цім лихолітті
Крокувать по всесвітній біді!..
Гей, світ зá очі, світе, розвітрись
Понад Нілом і тут, по Дніпру,
Ти, кому попроштрикано очі,
Купи покидьків у лихоманці,
Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…
Ти, Самсоне, засліплений велет!
Відросте в тебе знову волосся…
Знову вхопиш ти лук свій і жорном
Ненависну цю далеч струснеш —
Всенький світ хай обрушиться теж!..
*
На осонні містечко припада до землі,
Як в болоті возів перекинутих валка.
О, хоч хтось би увагу йому приділив,
Хоч би словом до нього озвався…
Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,
І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…
О, з потятого спектра потятих зірок
Всемогутньому —
Руки червоні…
Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,
Замість клясти Твою сивину,
Богохульством бруднити і серце, і рот:
Руки, що відмолились, Тобі простягну,
І вдесяте клену:
От Тобі, от!..
Як собака, хлебчи, припадай, скаженій
З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —
Це від мене — пожертва Тобі!..
Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,
В чорній купі, що кров’ю стікає…
Ти із даху свого в груди цілиш мої,
Крук, старезний ватаг тої зграї…
Моє серце, те серце, що молилося ревно,
В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..
Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими
пре воно —
Перетравиш пожертву таку?..
*
Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,
Накажи своїй правій нозі,
На крові присягнися,
Як шиї сокири — кашкет,
Охолонь…
О Всепомічний!
Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,
То кривавий наш вирок зловісний…
Зворухнулося щось там іще…
О нестулені ріки, ви, очі мої!
Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!
Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,
У кривавому присуді долі…
Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай…
~ 1 ~