Клич, хрести, зарахуй і мене —
Поголовно рабів,
Поголів’я рабів
Відштовхни, як завжди це робив,
Я — за них відступне,
Я — пожертва…
*
Гей, ходаче засліплений, гей,
вавилонський арфісте,
У престолу Всевишнього на козенятко обміняний,
В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..
Гей, музи́ко, виплач відчай свій, гей,
вавилонський арфісте!
Гей, ходаче осліплий на стежині до Віфлеєма.
Хай цимбали в руках різника з Вавилона,
хай лемент,
Вип’є хай все посутнє скрипки мова казкова,
Заклинаючи
Сповіддю
Серце бузкове!
Вавилон розцяцькований, він, лихвар,
прагне сплати,
Тата замість ягняти,
Молока із грудей, що розтято,
Де маля, заніміле у камінь,
В місті, вславленім кістяками!..
Гей, ходаче осліплий, вавилонський музи́ко,
Для престолу Всевишнього ти — пісне козенятко,
Кров’ю землю ненатлу втамуй,
В купі гною зіщулься зерня́тком, —
Нагодуєш саму
Матір Божу,
Застиглу з квітучим малим боженятком…
Гей, арфіст вавилонський,
Те й благають цимбали,
Де й скрипковому серцю,
Віфлеємському птаху, не зносить голови,
Продірявлену вись од ганьби
Оголивши, одмити в кровí —
Таїну благодаті і любові яви́!..
*
Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем!
Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю?
Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамонта обсмолена
Доплюне кров’ю — й ти свої крилá важенні, вітре,
згорнеш!..
Чигають нáвколо криниць з підзем’я животи порубані,
І випинають кістяки, як рогів і копит луна.
В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене,
І досі їх тужливий схлип не досягає дна…
Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть,
І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря,
Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря…
На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй,
Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя.
Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!..
*
Поспішає повз купу древня, згорблена ґава,
Розпашіла, патлата, із дзьобом трухлявим…
— Ти куди це летиш в надвечір’ї осінньому?
— Щоб була не сама, хай злетяться сини мої…
Щоб не скиглили, з голоду пухнучи в гніздах.
— Ну, лети, хай щастить, поки ще не запізно…
І злетілась до купи гайвороняча зграя,
Недосвідчених ґава стара намовляє:
— Ми городи і броди всі позаду лишили,
Гайворонячі крила ми вітром підшили…
Звеселяє поява гайвороняча купу!
Діти, гості, дорослі — радо шкіряться трупи.
Жити хочеться зграї, і в ній — кожній ґаві,
Чорнокрило варнякають, як цигани гаркаві…
Вже на падаль хапливо накидатися можна…
Їжте! Бог допоможе плодитись і множитись…
*
О, яструбе, розпороши цю купу сміття, цю суміш
снігу і лахміття,
Промерзле звалище нестям, німого голосіння шмаття
Сповідувати — мій зарок, бо я заручник,
З тобою вкупі присуд мій цим ідолам служи́ть…
Христос! Аллах! До біса — хто там ще?.. Ходіть,
паломники, до мене,
Тут ваш, блукальці, мертвий син лежить!..
З усіх світів, земель, з усіх небес,
Хай горні янголи тебе в цій купі коронують!..
Ходіть, заки́дайте пітьмою притьма нутрощі смердючі,
Тупцюйте, витопчіть ущент злопінявий засів,
Як здитинілий товк султан своє добро —
ви гаддя це плодюче…