До Божих ніг
До краплі все, з усіх голів моїх,
Ще й сам би ліг…
Та крила круків крають Божу вись!..
— Дивись, дивись,
Ради́й хреститися іще — мені з’явись!
*
Минає цей день, ніби голуб, щезає.
Нікого навкруг, в землю вчавлена їжа,
Востаннє він кида зацькований погляд…
Гарчить, і плюється, й тікає чимдуж…
А що він поробить з мерцями у місті, —
В порожніх обійстях
Смердота нависла…
Як чорний побитий собака, за ними
Скрадається ніч різанини…
Колиско непотребу,
Тхне твоя циця
І хвиця…
Тікай, бо вже край,
Чимдалі тікай…
Нехай над шляхами лунає мій крик:
Тут дім з порцеляни поставив Господь,
Отут він нам явить свій сяючий лик, —
Жебрацтво, приходь,
З посмертним синцем, що забув бути ротом,
Вітаючи голод двадцятого року,
Ходи звідусюди,
Щоб жерти, впиватися аж по ніку́ди —
Лехаїм! Із нашого поту і труду!..
Іду, і вертаюся знов безнастанно:
Гей, шийте нас в дурні, беріть у заставу,
Сколотини туги, наш біль замість рому, —
Лехаїм! Єгово! Христосе! Аллаху!
Отруєна падаль, блювота погрому,
Колода єдина від хати,
Щоб лихо її колихати,
Єдина — на ніч всю, на місто,
На жах…
О, швидше би звідси,
Молити, молитись:
— Даруй для нужденних,
Даруй для стражденних,
Даруй і мені
Скривавлений німб!..
*
Ой, безтямні мої ноги ще й дурні,
Нічку поспіль прострибали по стерні...
Чий поранений, ридаючий поріг
Проминули в цьому світі без доріг?
Там в свічада ясно сяючих шибок
Не загляне ні людина, ані Бог…
Біля хвіртки (що порубана — шкодá!)
Всівся сум, як кіт, що гості вигляда…
Наче мало тигру світанкових барв?
Геть із двору, гадку хвору тут не бав!..
Ой, безтямні мої ноги ще й дурні,
Нічку поспіль простирчали на стерні.
*
Віднині навік розпрощатися треба,
Бо тліном відгонить обіцяне небо,
Зруйноване свято Адама-дитини,
Де поряд пасуться і вівці, і свині;
Де мед з молоком перехлюпують полем
І повнять колосся, тамуючи голод.
Попечені груди в корóстянім струпі,
В коморах пожеж, що розвалюють слупи,
Аж репають, напхані мамами з дíтьми…
Солом’яні стріхи вогненно вагітніють…
За віщо їх спалюють, струюють димом?
Аж кожне з десятків тих тіл — то єдине…
Самотнє прибилось чиєсь козенятко,
Пречисте, з дзвіночком на шиї біленькій,
Буцається, грається, дзвоником дзенька…
Обкрутять… охрестять… замучать… зламають…
Он в шийку пречисту залізо встромляють…
На німби покроять
Покроплене кров’ю…
На трьох розділім з неостиглого праху!
Лехаїм! Єгово, Ісусе, Аллаху!
*
Полоще в роті ніч, заграючи,
З десяток зірочок-краплинок.
Де срібним вівцям пастися вночі?
Ходи сюди, ягня сумирне!
Хто тут поліг, тим спокою нема,
Чатує ніч, як ніж, на спалах сяйва.
— Ходи сюди, голісіньке, в труну,
Сумирно ляж, моє ягнятко срібне.
Спи, чоловіче. Не скарає крук,
Бо ліньки йому порати непотріб.
Труна — ковчегом для сумирних куп,
Що, ніби вівці, різнику покірні.
Поцупили в святковості субот
Скривавлений світання здертий скальп.
Круки, не зазіхайте на ягнят,
Посріблених сумирно для заклань…
Ненатлим — гори їдла задарма!
Пантрує падаль круків’я голодне.
Вже гайворонням кублиться пітьма.
Ягнята срібні на заклання згодні.
*