Так із рогами променів олені, танучі димом,
З повним ротом пісень
Промайнуть поміж нами,
Сніжно-білим лелекам шлях змастивши далекий…
Вишину опівнічну протопчуть верблюди,
В клапті краючи пащами сніжно-білу пустелю,
Як вервечка чернеча в задимлених рясах,
Повз бархани мерців, різанину погромів
І повз трупи, як дрова, на хвилях Дніпрових…
Перший серце, ще тепле, за ногами волочить,
Захолонути в глину він, розтятий, не хоче,
Інший в зашморгу віття чорним віхтем тріпоче…
То куди ж ви, верблюди, із накраденим скарбом?
Глина, дрова — Дніпрові не дасте ви спокóю…
Геть! Вп’єтеся до смерті вогняною рікою!
Дніпре, вбитих прихильно похитуй рукою!..
Линуть трупи по хвилях, пливуть поторочі,
Із човнів мертві руки звисають, мов дрова,
І човни, як верблюди, крають хвилю Дніпрову,
Мов, пустелю долаючи, горбляться, плачуть…
*
«Гей, мерщій на базари в нічнім занімінні,
З-під поли там гендлюють бородами й кістками…»
О, як плачуть верблюди, що в пустельні світання
Тягнуть мотлох возами із базарювання…
Їх обпатрує дощ,
Їх батожать вітри…
Де засіяно тричі — врожаю́ не збери…
Береги їм лягають — об’їдені хмари,
Губ порепаних згагу чи втамують вони їм?..
Ти, із рогами променів оленю, танучи димом,
З ротом, повним піснями,
Промайнеш поміж нами,
Сніжно-білим лелекам шлях змастивши далекий…
*
Ой ти, оленю-Дніпре,
В разках надвечірніх вінків,
Що дочкам України
Наречених жаданих приваблять…
Схвально захід бурштинні
впліта співанки́,
Осяваюсь тобою,
О мій оленю-Дніпре!
Дніпре, Дніпре, криваво покраяний ти,
Вік твого б не побачити плину,
Світ за óчі тікати…
Замордовані линуть брати
Вируванням розтятим…
Плач, дівча! Невсипуща ріка —
Рана й жах України.
Шкаралуща,
Кривава смага шкарубка —
Я твій суджений нині!
*
Тобою, мною, чи моїм злощастям
Сатається нитками долі дрантя,
Смикнеш за котру?
Застигла вдавано
Луна церков кошлата
З хижацьким дзьобом…
Голодний рік двадцятий
Мене плюндрує — на нові хрести
Мені плювати!..
Моя мезуза в небі розіп’ята.
Дерева мсти,
Фортеці раю з брамами Синаю —
Все, все проклинаю!
*
Немов колосся, що до неба ласе,
Все гладшає, бо щоки надимає —
Але чи небо дасть ковток хоча б?..
І небо, чайнику блакитній блясі,
Гне кирпу коло вуст — дощу немає —
Чи їм перепаде краплиночка хоча б?..
Тонкі стеблинки, мов криві дротинки, —
Чи колесують їх, чи хто шмагає —
Ковтнути вітру свіжого хоча б…
Немов кістками рученят дитинних,
Травою ситий захід ремигає,
Сивіє димом диво на очах…
*
І надходять, і йдуть за батьками — нащадки
Задля хліба і солі у праці нещадній,
Може, крони, круками пригашені
Непогрішимо
Припорошать, нарешті, грошима…
Щоб, може, світило
Про нас поспитало
І нам присвітило…
Посеред вічно сліпучого світу
Двори занехаяні
В плачах безпросвітних…
В них занурений світ, наче привид стоверстий,
Чуха спину об сонце й прокляттями хрестить:
— Щось свербить, щось смердить мені, браття
і сестри!
Дзвін розбитої шиби — заміна оркестру,
Витріщаймось на море крізь пустку віконця:
— Диво! Диво! Спокуса! Затьмарення сонця!..
І полудневе сонце із пробитої циці
Кров біблійного мору ллє на юрмища всі ці.