Купальниця

го не сказала. Кароліна підняла «Сто років…» з підлоги, повер-

нула на місце, у книжкову шафу. Ту сторінку про туберози вона

не знайшла, а на інших нічого не було про смертельно небезпеч-

ні квіти, жінку в білому та дівчинку, яка мала стати королевою.

* * *

Чомусь саме вайлуватого хлопця з камерою вона зауважила

першим. Він ніби живе створіння ніс на плечі, дбайливо при-

тримував чорне лискуче тіло, вивищуючи його над людським

тлумом. Поруч дріботіла дівчина з мікрофоном та складеною

підставкою-триногою під пахвою. Обидва поспішали за Робер-

том, що сунув уперед розмашистою ходою, прокладаючи шлях.

Голова його була трохи схилена, у напівоберті щось говорив

своїм супутникам, показуючи перед собою рукою.

Роберт глянув у бік ятки, кивнув Кароліні. Вона повторила

його жест, додавши усмішку. І хлопець з камерою зупинився, гукнув до Роберта. Дівчина від несподіванки мало не наштовх-

нулась на них обох. Вони утворили острівець, що його обми-

нали зустрічні людські течії, радились про щось. В очах дівчи-

ни — вона повернула голову до Кароліни — легко читалося, що вона оцінює її зовнішність. Роберт теж подивився на сестру

так, ніби вперше її бачив. Саме пакувальниці подарунків

88

стосувалась пропозиція хлопця з камерою. Роберт підніс ру-

ки, розвів їх у повітрі, ваша воля, мовляв — і трійка наблизи-

лась до Кароліни.

— Доброго дня! — сказала дівчина, розкриваючи й встанов-

люючи триногу. Досконалий макіяж, нарощені вії, штучні нігті.

— Ми знімаємо рекламний ролик про ваш торговий центр, —

хлопець обережно зняв з плеча телекамеру і прилаштував її на

підставку перед яткою. Кульчик у лівому вусі, на шиї — тату-

ювання, кінчик хвоста змії чи дракона, який ховається під со-

рочкою-мілітарі. — Підіграєте нам?

— Нам потрібна така, як ви, — додала дівчина.

— Яка? — уточнила Кароліна лише задля того, аби зорієн-

туватись, що їм потрібно.

— Безпосередня, — була відповідь.

— А що треба робити?

Хлопець уже виставив камеру, він був готовий працювати.

— Просто покажіть, як ви це робите. Як подарунки загор-

таєте. Я зніму, а згодом виберемо, що треба. Хвилин десять за-

беремо, не більше.

— Це буде частина рекламного ролика про торговий центр, —

повторив за хлопцем Роберт.

— Потрібно, щоб хтось підійшов з подарунком? — запита-

ла Кароліна.

— Не потрібно, — пояснив хлопчина. — Тільки ваше облич-

чя, руки і що воно під руками виходить.

Недаремно вчора манікюр зробила, подумала Кароліна. Вона

в цьому вмінні вправляється тепер через день, щоразу вдоско-

налюючи навички. Руки в неї тепер доглянуті, майже як у Зої.

— Дайте мені футляр від окулярів, — запропонувала, оки-

нувши хлопця поглядом.

Оператор слухняно витягнув з нагрудної кишені плаский

футляр, віддав його Кароліні.

Віднедавна арсенал пакувальних матеріалів поповнився не-

сподіваними доповненнями, які Кароліна сміливо використову-

89

вала не за призначенням, і саме вони створювали необхідний

ефект. Тут були ґудзики, кавові зерна, квасоля різної форми та

кольорів, палички кориці, висушені кружальця лимонів, клап-

тики мережива, гречана крупа та сухі квіти… Кароліна вибрала

два аркуші паперу — однотонний бордовий та смугастий сіро-

бордово-перламутровий, вирізала з обох широкі смужки, кіль-

кома вправними рухами огорнула футляр, скріпила пакунок сі-

рими паперовими шворками, на місце з’єднання висадила на

клей три прозорих зелених камінчики. І подала «подарунок» опе-

раторові.

Зняли з першого ж разу. За хвилину. Оператор перевірив, що

воно з того вийшло, прокрутивши кадри на екрані, промимрив

задоволено: нормальок!

Відзнятий сюжет ще раз переглянули в кабінеті Роберта:

— Подивіться, — сказав оператор. — У цієї, як її? Кароліни…

У неї феноменальна кіногенічність. За повної відсутності косме-

тики. Який свіжий типаж! Гляньте.

— Це не відсутність макіяжу, навпаки! Це в неї такий доско-

налий макіяж, — заздро дала відкоша дівчина. — Такі в салонах

роблять. Не менше години.

Роберт хотів щось сказати, але змовчав. Лише хмикнув.

На екрані камери Кароліна повторила все спочатку, ніби

фокус показала: скрутила дві смужки паперу, зліпила з них

навколо футляра несподівану конструкцію. Короткий погляд

у камеру, усмішка одним кутиком губ, трохи іронічна, трохи

поблажлива, загадкова усмішка. А під руками тим часом на

сірому шворку вже виблискували три прозорі камінчики зе-

ленкуватого кольору. Кароліна тримає подарунок. Усмішка, очі, вилиці, губи — новий типаж, як каже, оператор. Новий, свіжий типаж. Але річ навіть не в цьому. Було в побаченому

щось значно більше, ніж гарна дівчина, спритна робота та

ефектний результат. Невідомо як і завдяки чому, але Каролі-

на, сонячна, сповнена життя, ніби не подарунок щойно офор-

мила, а спорудила власними руками сюрприз долі, загорнула

90

шанс у привабливу, хрустку обгортку. І подала кожному, не-

мов саме йому адресоване.

Відзнятий матеріал тривав кілька секунд. Навіть нічого ви-

різати не треба.

Роберт не сподівався, що його сестра настільки вільно почу-

ватиметься перед камерою. Такої природної реакції на чорне кі-

нооко, такої свободи від його паралізуючого гіпнозу штучно до-

сягти неможливо. Звідки воно в Кароліни? Звела очі, глянула

в камеру, на секунду затримала погляд — і обдало тебе теплом, залило лагідним світлом, залишивши дрібку збентеженості в ду-

ші, а все через цей погляд, якого не створити жодними репети-

ціями. «Вона надзвичайно фотогенічна», — казала Марина.

«У неї феноменальна кіногенічність», — зауважив оператор. Те-

пер, на екрані, це помітно кожному. Дивина та й годі. У житті —

дівчина як дівчина, а на екрані — магнетична жінка.

Ролик затвердили. Закінчувався він загальним планом: рух-

лива юрба на вході до торгового центру (назва — крупно), од-

ні заходять, інші вже виходять з пакунками. Ідея з подарун-

ком спрацювала. Людині властиво перебільшувати значення

упаковки, бо привабливий зовнішній бік будь-чого заохочує

до уваги, викликає бажання зазирнути досередини, навіть як-

що не надто сподіваєшся на приємний сюрприз, навіть якщо

підозрюєш, що воно тобі не треба. Але ж як виглядає! Спро-

буй відмовитись, не побачивши, що там. Особливо, якщо во-

но ніби тобі особисто призначено. Варто лиш розкрити.

* * *

Зоя зняла з пальців залишки трав’яного місива, розмазала зе-

лено-коричневу багнюку Олегові по маківці. Тоді обережно, у чотири руки, насунули йому на голову целофанову шапоч-

ку, якою Зоя користувалась, коли фарбувала волосся. Зверху

накрутила чоловікові чалму зі старого червоного рушника.

Олег слухняно сидів на табуреті, тримаючи ноги на пере-

тинці. Вигляд у нього був кумедно-жалісний, як у сонного пів-

91

ня на бантині. На такі жертви чоловік йде лише через те, що

йому здалося, ніби він починає лисіти. Ні, маківка й справді

вже світиться, але ж так отим перейнятися, щоб купити спе-

ціальний фітозасіб для росту волосся, вивчити інструкцію, розвести ту трав’яну кашу і намастити нею голову, гублячи

краплі на свій улюблений махровий халат… Цього Зоя вже не

витримала і втрутилась у процес, узялась чоловікові допома-

гати. Чи то праві ті, хто кажуть, що в хлопів під сорок почи-

наються проблеми нового перехідного періоду? Куди там жін-

кам з їхніми хвилюваннями через перші зморшки та зміни

в фігурі! Чоловіки теж у паніку впадають, але через те, що чу-