лиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви
на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилеж-
ному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени бу-
ли, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з го-
стрими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж
кущів за огорожею на розі двох вулиць.
— Особняк Островерхова, — зронила за спиною пані Ста-
ся. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.
— Хто такий? — поцікавився Олег.
— Був такий колекціонер, — пані Стася надихнулась ува-
гою до своїх слів, заговорила впевненіше. — Жив собі в тому
особняку серед антикваріату, квіти вирощував… Хоча почат-
ково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки…
А п’єц не робить…
Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи до-
середини.
Вона говорила «п’єц» — у чоловічому роді, на польський ма-
нер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення
і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна
майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло напо-
внює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала
Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала
до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася сво-
го музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою вели-
ку квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то
Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, 109
однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої
плани та переконання — і, недорого продавши свою кімнату
комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.
— Так, — сказав на все почуте Олег. — То що ж! Ми цю піч…
цей п’єц, доведемо до пуття.
Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-
клацала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло.
Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральни-
ми машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасо-
вих тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із про-
різом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на
мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.
У туалеті нових мешканців розчулила картинка під сте-
лею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному
очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності
трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіря-
ним кріпленням у вигляді петель.
— Чиї лижі? — поцікавився Олег.
— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути… Я те-
пер з хати ані руш.
— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на
хвору не скидалася.
— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для
мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не
було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи ме-
рехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою нама-
цую кожну сходинку… А в голові: зараз впаду, зараз впаду…
Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона впер-
ше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.
— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй
було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на гру-
пу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрі-
чав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас за-
певнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!
110
Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на ви-
сокий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білиз-
на. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.
— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вуш-
ком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива
інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я
стоянку!
— А я на вулиці припаркувався…
— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина.
Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.
Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахну-
та навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве
почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів
борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.
— Можете цим столом користуватись, — пані Стася пока-
зала на менший, — це Фірин, вона нам залишила, що не про-
далося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?
Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлу-
нювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по
стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ков-
баси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати.
Скуштувала й зробила висновок: смачні булки… І яблука їй за-
смакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам
треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.
* * *
— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.
— Про що?
111
Знала, про що.
Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, по-
вторив:
— Ніколи не пошкодуєш.
Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі по-
стільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі.
Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але
всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслюва-
ли реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний
дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подруж-
нє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись
можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в роз-
бурхані хвилі.
Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого
клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь
чутну музику за стіною.
— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю ву-
лицю, — сказав Олег.
— А тепер він бачить нас, зазирає з вулиці в наше вікно, —
Кароліна перевернулась на живіт і спробувала роздивитись ви-
раз обличчя Олега. — Ти знаєш, що я маю бути щасливою? Так
моїй мамі ворожка сказала. Отже, будеш зі мною щасливий
і ти. Автоматично.
Він мовчав.
Вона намацала на підлозі холодне пластмасове відерце з мо-
розивом, зняла кришку, підсунула до себе тарілку з нарізани-
ми яблуками:
— Нічний десерт! — оголосила собі за спину, напівобернув-
шись. Плястерко яблука, яким підчепила грудку крем-брюле, підстрибнуло від несподіванки, бо зуби Олега вчепилися їй
у сідницю.
— А-а-ай! — вигукнула, не стримавшись.
112
— Вибач, — озвався він, поцілував вкушене місце, зняв гу-
бами з її руки загублену купку морозива. — Неправильно зро-
зумів пропозицію, вибач.
Морозиво ніжно світилось у темряві — Кароліна відправ-
ляла смакоту собі до рота, а Олег спостерігав за нею, підвів-
шись на лікті, слухав, як вона хрумтить яблуком. Він не любив
морозива.
Якщо він хоч раз, бодай жартома, бовкне якусь дурницю
з арсеналу Павлових відвертостей, подумала Кароліна, вона
відповість йому справжньою жіночою істерикою зі сльозами.
Або встане та й піде. Вона ніколи більше не мовчатиме, не тер-