му» визначало переможців. Кароліна розкладала на столах
у читацькому залі видання, що брали участь у конкурсі, при-
нагідно розглядаючи інтер’єр бібліотеки, гвинтові мета-
леві сходи по кутах просторої зали, що вели до балконів по
всьому периметру. Дворівневий простір, вдосконалена вер-
сія її мрії.
— Щасливий, хто зміг пізнати причину речей! — озвався
якийсь мудрагель, перехопивши її погляд вгору. Вона здога-
далась: він переклав їй підписи до якоїсь із картин на стелі.
137
З латини. Вузьке обличчя, кущаві брови. Узяв кілька книжок, сів гортати.
Цей пан знову усміхається до неї — він входить до групи
експертів, що закріплена за Кароліною. Їх троє, це мале журі
перекладачів, її підопічні. Загалом членів великого журі —
майже сотня. У залі стоїть притлумлений гул, тут гамірно
й спекотно. Кароліна повертає перекручений бейджик на гру-
дях лицевим боком до людей. Її увесь час хтось смикає, про-
сить про щось, звертаючись на ім’я після миттєвого погляду
на бейджик. Вона допомагає експертам орієнтуватись серед
книжок-претендентів, хоча не розуміє, як можна дати собі ра-
ду із сотнями видань. Хороша зорова пам’ять стає їй у при-
годі. Навіть волонтерам підказує, у якій купці, на якому сто-
лі лежить потрібна книжка — аж поки геть усі книжки не
зриваються з місць, не перелітають на столи і, пошурхотівши
там сторінками, повертаються на інші місця, перетасував-
шись, переплутавшись, остаточно змінивши початковий по-
рядок, який так старанно наводили волонтери.
Вимога була така: оформити висновки свого малого журі,
переписати оцінки, порахувати загальні бали та занести до
звіту спецпропозиції. Кароліні піт над верхньою губою ви-
ступив. Вона старається, вона уникає називати вголос склад-
ні прізвища авторів та назви деяких книжок, бо не певна, що
правильно зробить наголос. Їй зовсім не хочеться ловити на
собі іронічні погляди колег-волонтерів, як вчора, або ще гір-
ше — членів журі, особливо цього з кущавими бровами.
Голова йшла обертом від надміру спілкування, зосередже-
ності та шуму, шлунок наполегливо нагадував про голод. Ка-
роліна пропустила спільний обід на третьому поверсі, бо в цей
час вносила в загальний список назви книжок, які обрав ко-
жен з її підопічних членів журі, і намагалась не зробити жод-
ної помилки. Усі ці люди навколо, їхні обличчя, очі, розмови, пристрасна цікавість, з якою вони робили свою справу, викли-
кали в ній симпатію і ще якесь бентежне відчуття, що поруч
138
існують незнані й далекі світи, до яких вона не має доступу, хо-
ча ключ десь поруч, на відстані витягнутої руки.
Підбили загальні підсумки роботи журі, і вона, нарешті, вийшла в місто, у тепле вересневе надвечір’я. На централь-
них вулицях та площах, у сквериках і парках, у кав’ярнях та
книгарнях — усюди, здавалося, тривав форум. Погляд вихо-
плював серед безладного сновигання юрби книжних людей,
хоча, можливо, вона помилково приписувала багатьом свої
сподівання. Вона не чекала від себе такої цікавості до тих, у чиїх наплічниках та торбах вгадувалися обриси книжок, хто
гортав сторінки за столиками вуличних кав’ярень, наблизив-
ши розгорнуту книжку впритул до короткозорих очей, або ж
навпаки, відсторонивши її на відстань витягнутої руки. А бу-
ли ще й інші прояви стосунків людей та книжок — байдужі
перегляди, уважне занурення, похапливе вишукування, при-
скіпливе роздивляння, задоволене притискання… На її шля-
ху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але
за певними особливостями зовнішностями — ці люди були
розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть
йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здава-
лось, що вона не помиляється.
На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела
учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет».
Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила
до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слу-
гували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайно-
му львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як
наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок.
Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому
домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.
— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгор-
нуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарі-
лочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.
139
Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, од-
разу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з ву-
лиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цера-
тою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.
Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію
нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.
— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгу-
блено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягу-
ються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр рес-
торану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має
початися презентація нового роману. Чи то французького
в українському перекладі, чи то навпаки.
Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі ста-
ло бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від
запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторі-
нок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отри-
мала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці.
Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.
— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі
коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-ко-
рейськи»…
— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною ве-
черею.
Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легко-
важно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказ-
кою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими
вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міс-
та одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових цен-
трів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно.
У два торгових центри люди приїжджали переважно по про-
дукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день та-
кий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними
140
вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме
було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалато-
рі, і на третьому. Але тут вона нарешті зустріла кілька відвіду-
вачів. За склом із вивіскою «Східні єдиноборства» хлопці в кі-
моно вправлялися у злагоджених рухах, а дівчата за вітриною
«Східні танці» хто хвацько, хто незграбно крутили стегнами, опановуючи секрети танцю живота. А де ж покупці? Не піде
тут наразі справа з пакуванням подарунків.
Після вечері, приготовленої нашвидкуруч і поглиненій похап-
цем, вийшли в місто. Під час цих неспішних прогулянок вона
розважала Олега історіями, які прочитала у своїй книзі про
Львів і в книжках з шафи пані Стасі. Олег дивувався пам’яті опо-
відачки, вона казала: ну, може, щось і плутаю, але хіба в деталях.
Кілька сусідніх будинків на їхній вулиці теж свого часу зве-
ли за проектами Юліана Цибульського. Він справді мешкав у їх-
ньому будинку, і це могло бути те саме, їхнє велике спільне по-
мешкання, розділене на кілька малих. Кабінет архітектора, наполягала Кароліна, був у їхній кімнаті, тим паче що ця кім-