ната була насправді половиною колишнього покою, розділено-
го навпіл стіною, зведеною багато років тому. Цибульський
бачив зі своїх вікон те саме, що й вони, якщо не вдаватись у де-
талі. Принаймні вілла на розі вже стояла і більшість її сусідів
були тут, і навіть клени, тоді зовсім юні, обживали вулицю, що-
йно викладену бруком.
Спустились по Коперніка вниз, повернули на Стефаника
і далі, під розповіді Кароліни, до вулиці Глібова — по одному
з улюблених маршрутів, до вілли Юліана Цибульського, до бу-
динків, автором проектів до яких теж був він. Ті будинки сто-
яли поруч, як книжки на полиці в книжковій шафі. Кожен мав
своє обличчя, а все ж за деякими ознаками вгадувалось, що
стиль один і рука та сама, хоч автор намагався не бути схожим
на себе попереднього.
Увечері, відкриваючи засклені дверцята книжкової шафи па-
ні Стасі, Кароліна запитала:
141
— А Драйзера маєте? «Сестру Кері»? — на неї війнуло запа-
хом, який просотав книжкові нутрощі тих старовинних шаф.
Їй подобався цей таємничий запах.
— Шукайте, пані Шехова, має бути.
Пані Стася іноді називала Кароліну пані Шеховою, з не-
змінним наголосом на О. Її обличчя при цьому зберігало
цілковиту серйозність, без натяку на будь-яку іронію. Вона
всиляла нитку в голку. Погляд — гранично зосереджений,
завдяки окулярам, які давали їй можливість вишивати. Ніс
мусила тримати трохи задертим, щоб розторсані скельця не
зірвались з його кінчика. Через це могло скластися вражен-
ня, що вираз обличчя у пані Стасі дещо зверхній, коли вона
відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це
було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для
певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-
вала сама.
— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —
лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»
пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму
почитати?
Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-
чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша
відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою
у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-
ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-
бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала
нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже
не зможе.
* * *
Дівчинку звали Леся, вона щойно вчора повернулась від бабу-
сі з Одеси. Коротко глянула на гостю сірими очиськами та
з байдужим виглядом схилилась над великим аркушем паперу, зосереджено розмальовувала його гелевими ручками різного
142
кольору. У квартирі ще пахло нещодавнім ремонтом та нови-
ми меблями. Усюди було чисто, як в операційній: дзеркало в пе-
редпокої не мало жодної цяточки, а вікно в кімнаті з підняти-
ми ролетами здавалося взагалі без скла. Єдиний збій у систему
тотального ладу вносили розкидані по столу гелеві ручки. Ма-
ма дівчинки, розмовляючи, механічно збирала їх докупи і на-
віть, здається, викладала в певній послідовності. Дівчинка, вибираючи колір, одним порухом ламала шеренгу й робила
розгардіяш.
За набутий досвід зійшов догляд за племінницями в Києві.
Домовились на кілька днів випробувального терміну. Опла-
чуваного? — запитала Кароліна. Авжеж, оплачуваного, —
здивувалась господиня, яку звали Анна. Двадцять гривень за
годину. Якщо встановиться взаєморозуміння між Кароліною
та Лесею — можна буде говорити про тривалу роботу. Плат-
ня була нижчою за київські мірки, а все ж влаштовувала. За
ті півгодини, що Кароліна була в цьому помешканні, дівчин-
ка двічі починала капризувати, а мама намагалась привести
її до тями втомленим знудженим голосом. Кароліні хотілося
втрутитись у виховний процес, відволікти дівчинку, але во-
на не знала, чи доречно дозволити собі це вже першого дня.
— Почати можна хоч би й зараз, — запропонувала Анна. —
Погуляйте в парку з годинку.
— Непотрібний журнал у вас є?
Анна скинула брови, припинивши наводити лад з олівцями.
— Звичайний, глянцевий, — уточнила Кароліна, — не має
значення, який саме, просто журнал.
— Ви маєте намір читати?
— Гербарій збирати. Листя закладемо між сторінками.
Дівчинка одягалась, прислухаючись до розмови дорослих.
Двоповерховий будинок на чотири квартири стояв за кіль-
ка метрів від парку, тут, на вулиці Лижв’ярській, ще було кіль-
ка особняків, старих та нещодавно зведених, або суттєво пере-
будованих. Проминули їх у супроводі гавкоту з-поза кількох
143
огорож, і опинились у парку Богдана Хмельницького, де Ка-
роліна нарешті відпустила руку маленької Лесі. Та була лише
на рік старша від Крісталіни і чимось нагадувала племінни-
цю; довірливо заглядала в обличчя, тягнучи до Кароліни все
листя підряд, чекала на похвалу. Тоді почала вибирати при-
скіпливіше, помічаючи деталі, заради яких варто було нахи-
лятись. За годину журнал розсунувся, як міх акордеона.
З нього стирчали кутики червоно-жовтого кленового лис-
тя; обережно закладене мідного кольору листя горобини,
немов над ними хтось струсив зелену фарбу з пензлика; ком-
пактне й цупке, як промаслений папір, дубове листя… А Ле-
ся усе несла й несла нові знахідки, запитуючи: таке маємо?
А таке маємо?
Не встигли переступити порогу квартири, як дівчинка-ян-
голятко перетворилася на маленького домашнього тирана.
— А я хочу! — кричала вона на весь голос.
— Ні! — тримала оборону мама. — Ось тут, у коридорі все
залиши, а до кімнати сміття не пущу.
— А я хочу!
Кароліна почувала себе винною, їй було шкода дівчинки,
з якою вони щойно бурхливо обговорювали, що робитимуть
з тим листям. Подумати не могла, що прогулянка закінчить-
ся сльозами та криками. Нарешті Анна поступилася:
— Гаразд, — сказала. — І спробуй лише насмітити!
— Ми приберемо за собою, — пообіцяла Кароліна.
Мала заспокоїлась в одну секунду, притиснула до себе
журнал.
— Якщо маєте час, залишіться ще на годинку, — відповіла
Анна. — Зробіть разом, що хотіли.
Дитяча кімната була схожа на іграшкову крамницю. Стіль-
ки іграшок вже не здатні були приносити справжньої радості.
— Ми лиш почнемо сьогодні, — сказала Кароліна, розкла-
даючи листя на столику, — зробимо, скільки встигнемо. Гер-
барій — справа не одного дня.
144
Мала не сперечалась, вона зараз нагадувала паркову білоч-
ку, що почула сухе постукування горішків один до одного
і прибігла, витягує шийку, намагаючись не пропустити най-
важливішого.
Знайшовся і чистий альбом до малювання, і довідник «Фло-
ра України». Праска, груба кухонна дошка, газети, що ще?
Анна чекала можливості піти до телевізора, починався
один з її улюблених серіалів. З хвилину вона спостерігала, як
Кароліна прасує листочки між двома газетами, а Леся під-
стрибує від нетерпіння: дай я! Дай мені! Тепер я!
— Обережно, не попечися! — і Анна з полегкістю залиши-
ла їх удвох.
До кінця серії у Лесі з її новою нянькою вже були заповне-
ні кілька сторінок альбому з гербарієм. Біля напрасованого
листя, обережно схопленого за хвостики нитками, нерівним
дитячим почерком було написано «КЛЕН», «БЕРЗЕЗА», «ДУБ»,
«ГОРУБИНА»…
— Мам, правда смачно пахне? — мала нахилилась над аль-
бомом, втягнула носом запах підсмаженого листя.
Анна не відповіла. Її палець вказував на помилку.