послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц
у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового
опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У рес-
торани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі ніку-
ди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не
157
їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припну-
тий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього
шар задавненої пилюки.
Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підста-
вила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.
А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні зга-
сають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер прониз-
ливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на
неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя до-
корінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що
так усе складається…
Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові
проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.
Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повер-
нула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, ви-
йшла з ванної.
У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній
уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімна-
ти, як почула в спину:
— Завтра в нас репетиція.
— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?
З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові по-
сиденьки.
— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні кос-
тюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак
лише додав: — Ходімо, подивишся… Вечори в тебе вільні. Я по-
мітив.
— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпус-
тять з роботи.
І причинила за собою двері.
Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно
відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає:
«Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина на-
158
стільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечо-
ри, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки
доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не
від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа лю-
дина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.
Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?
— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — ска-
зала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цьо-
го запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата
Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.
— Що таке? — насупила брови Анна.
Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна
залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.
— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтур-
ботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хо-
чу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кож-
ного наступного дня.
Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати.
А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.
— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із
печивом та хлібом. — І булку взяла.
З першими морозними днями вони видивлялись по пар-
ках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину
допомогу та пересувний пташиний ресторан.
Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє не-
вдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше
за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди
передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут гос-
подар, а хто найманий працівник.
— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — за-
питала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не ви-
йшла з кімнаті.
— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.
159
— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклац-
нувши за собою двері.
Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висві-
тивши на екрані ім’я «Анна».
— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано
нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?
— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи го-
лос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб госпо-
диня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це
гроші для мене?
— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. —
До побачення.
А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому ви-
падку не пропаду.
Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шов-
кова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла мож-
ливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів.
І все залежало від того, чи погодиться Кароліна залишитися
з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на то-
му, аби не відпустити чоловіка самого.
— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.
— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за
те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на
порції, лежать у морозильнику.
На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег від-
реагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до
дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос
Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.
— Що робиш? — запитала Кароліна.
— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібо-
ва, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.
Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, лед-
ве знайшовши у своєму довіднику його телефон.
Гєнек зрадів:
160
— Ідемо?
— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.
— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік бу-
деш вдома.
Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі ро-
бочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень до-
бігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив
ілюзію казки!
Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимор-
дувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила
в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися
вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздрато-
вана й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.
Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили.
Вона витерла сльози і жваво запитала:
— Яку сьогодні виставу показуємо?..
Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді
лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи
фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налис-
ники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозумі-
ла як слід.
З прогулянки повертались з повними руками вологих ши-
шок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акто-
рами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку,
Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для
них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Каро-
ліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.
Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми
стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.
— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хо-
чу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!
Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу
в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлю-
161
вало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і од-