разу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед
великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять
люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними
світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне
до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру ре-
петирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий
дитячий час?
А що в неї зараз? І що чекає попереду?
Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха
тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.
Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла пові-
тря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випус-
тила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі
спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію.
Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть
малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже
велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Ки-
євом, за Оболонню, Дніпром…
* * *
На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на
синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тиць-
нула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малю-
вали акварельними фарбами.
— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Ка-
роліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кім-
ната. Леся намалювала театр.
Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою
фарбою на вказівному пальці та під носом.
162
— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми
там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і пока-
зуємо вистави.
Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки
без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпи-
тувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкрив-
ши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусика-
ми зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма
дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.
— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась по-
серед тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона
вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то
за другу ручку, щоб вони не змерзли.
— Ну-у… — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила
з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!
І вони змінили маршрут.
Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.
— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото
вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочат-
ку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий по-
верх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши об-
личчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям ву-
лиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голу-
би. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими го-
ловами, заглядали до кімнати.
— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.
Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Ле-
ся натішиться новими враженнями і без пручання повернеть-
ся додому.
— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчин-
ка. — Але у смішну жахалку. Добре?
163
Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла
сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!..
туп!..
Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» ма-
ленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним
«гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння
імітувати суміш звуків каменепаду та вибухів.
— Ще! Ще! — кричала дівчинка.
І знизу зловісно лунало: туп!.. туп!.. туп!.. туп!..
Олег знову був такий, як у Києві, на березі Дніпра, коли во-
ни бавились з дітьми в піску. Зі сторінок, видертих з журна-
лу, накрутив паперових літачків, подавав їх один за другим
нагору: «Винищувачі повертаються на базу!» Леся скидала їх
униз, ті падали носом або спускались на підлогу повільними
колами. Дівчинка була в захваті.
Пані Стася нагодувала гостю своїм фірмовим борщем. Са-
шуня навчив грати в «дурня» і, попорпавшись у фотографі-
ях, показав, як колись виглядала вулиця, на якій вона живе.
«А раніше ми жили на вулиці Коперніка», — підвела вона на
Сашуню свої очиська. І Сашко знайшов кілька фото вулиці
Коперніка, але Леся не пізнала свого будинку. Сашко розі-
йшовся не на жарт. Проспівав польською два куплети давньої
батярської пісні, і фонтанчик на маківці пританцьовував ра-
зом із ним: «На уліце Коперніка, фай-дулі, фай-дулі, фай…»
Пані Стася на нього цитьнула, не дозволила доспівати. І все
було б чудово, якби Леся знову не захотіла подивитися на ву-
лицю згори. Занадто стрімко взялася долати ті сходи, зашпор-
талась і впала. Ревіла на всю квартиру, з жахом намацуючи
ґулю, що миттєво видулась на чолі, а дорослі наввипередки
прикладали до неї холодні ложки. «Хіба ж то справжня ґу-
ля? — заспокоювала дівчинку пані Стася. — Скільки їх ще
в житті буде!.. А це дурня, а не ґуля».
Леся пішла додому маленьким однорогим козенятком, ще
й заплакана. Це Мураня довела її до сліз, втекла в останню
164
хвилину, сховалась у кімнаті Гєнека, хоча мала би йти до Ле-
сі в гості.
* * *
Леся вистрибнула мамі на руки, щойно Анна переступила по-
ріг дому, притулилась до засмаглої щоки. У різнобарвності
лискучої ґулі вже виразно домінував жовтий відтінок.
— Що це? — вигукнула Анна, відхиляючи голову дитини.
— А, нічого! — махнула рукою Леся. — Дурня, а не ґуля!
— Де ти впала? — допитувалась Анна. — Тебе нудило?
Почувши, що Леся ходила до Кароліни додому, Анна зміни-
лась в обличчі.
— Я просила вас триматися хати! — вибухнула вона. —
Я попереджала: не виходити з дому вечорами! не водити дити-
ну по сумнівних місцях! не годувати випадковою їжею! — Вона
відпустила малу, рішуче попрямувала до холодильника. —
Що вона їла? Я усе залишила в морозилці!
Вона з силою розчахнула холодильник, побачила там від-
криту пачку масла і вихопила її назовні двома пальцям:
— Ми не їмо такого масла! Звідки тут таке масло?
— Мала ж і я щось їсти, — відповіла їй Кароліна.
Відпочинок не пішов Анні на користь, нерви в неї були геть
розшарпані. Вона легко зірвалась на крик. Чи варто їхати так
далеко, щоб усі свої проблеми привезти назад?
— Мамусю, — Леся спробувала захистити свою няньку. —
Мені ґуля не болить, і нам було добре, весело. Послухай, яку
я пісню знаю…
Дівчинка набрала побільше повітря у легені й артистично
заспівала щодуху:
— На уліце Колонтая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! Била баба
поліцая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! — вона тупнула ногою
у підлогу і з розтяжкою, зі щирим почуттям вивела: — Хо-
ллє-рра!
165
— Зая, — вмить заспокоїлась Анна, — іди-но, зая, в свою
кімнату. Я там дещо тобі привезла.
І коли дівчинка зникла за дверима, повернулась до Каролі-
ни. Дві вертикальні зморшки пролягли на чолі — від гніву чи
від надміру засмаги. Її промова була лаконічною:
— До побачення! Завтра можете не приходити. І подякуй-
те, що не висуватиму до вас претензій.
Ні, старий рік не міг закінчитись на цій сумній ноті! По до-
розі додому Кароліна нарешті відчула: Новий рік наближа-