ється! Залишається кілька годин. І в них сьогодні вдома буде
свято.
На трамвайній зупинці в якогось дідуся купила маленьку
ялинку, зібрану зі справжніх пахучих гілок, аж надто густу; у крамниці на сусідній вулиці — цукерок у яскравих обгорт-
ках, шампанське, курку та чорнослив. І вже вдома згадала, що
геть забула про мандарини. Не потрапили вони їй на очі.
Новий рік зустріли вдвох, біля ялинки, прикрашеної цу-
керками на нитках. Коли з вулиці та подвір’я почулися свят-
кові салюти, вийшли на кухню, і там влаштували ще одне за-
стілля, спільне з сусідами. Гєнек приєднався до компанії вже
на початку другої години ночі, під звуки петард та феєрвер-
ків, які не замовкали до ранку. А на світанку в кімнаті зроби-
лося незвично світло. Це нарешті випав білий-білий сніг і не
розтанув.
4
На Різдвяні свята з’їздили у Висіч, до батьків. Повернулись до
Львова — а свята тривають. Від Романа до Йордана — україн-
ський Рамадан, — посміюється Сашуня, відпочивайте, люди!
Кароліна пам’ятає свої записи (плани на майбутнє) в нотатни-
ку київського періоду: 1 грудня — Романа. І так — до 19 січня, уточнює Сашко, тому з роботою, Олеже, і не потикайся,
166
шукати її зараз — марна справа. Навіть ті, хто її має, не пра-
цюють. Попустіться…
А студентський театр працює, нагадує Гєнек, репетиції три-
вають. «Підеш, нарешті? — запитує Гєнек, — вже всі відмов-
ки вичерпались». — «Піду», — погоджується Кароліна.
…Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки по-
казав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили
кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбова-
них школярських парт, опустились на лавку неподалік від
принишклих хлопців та дівчат.
У старій аудиторії амфітеатром — з доброю акустикою, ви-
сокими арками вікон та стелі, зі штивними меблями минулого
століття — було де репетирувати. Біля дошки. Там можна і ма-
сові сцени проганяти, місце дозволяє. Натомість у ці хвилини
там розігрували сценку лиш два актори, за ними спостерігали
глядачі — актори театру та їхні друзі. Довготелеса дівчина з ру-
сявим волоссям до талії, прозорими очима кольору води та не-
виразним голосом грала роль обманутої та розчарованої геро-
їні, це було зрозуміло з монологу, з яким вона зверталась до
мовчазного хлопця. Але далі цієї мізансцени діло не йшло.
— Ще раз, — байдужо вимовляв чоловік, що сидів на пер-
шій парті. У джинсах та картатій сорочці з накрученою на шиї
арафаткою, він міг би виглядати молодшим за свої роки, як-
би не довге волосся з чубчиком у стилі 80-х років. — Ще
раз, — беземоційно озивався він, і дівчина-русалка повторю-
вала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не
замовкла.
— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режисер. — У чо-
му річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась у бік неру-
хомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мов-
чиш. Таж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Ту-
по полічи про себе, повільно, вдумливо: раз… два… три…
167
А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе
прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно.
Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.
— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос
дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти
казав, точнісінько, як ти казав — а воно знову не так!
«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.
— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом посла-
бив вузол арафатки на шиї.
Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кіль-
ка кроків убік — притулилась до парти. Режисер показав
хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.
Той дивився на нього сумним поглядом, трохи нахиливши
голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші
зашуміло у вухах.
І тоді режисер заговорив.
Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали
як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік
говорив від імені жінки.
Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки
не забарилась. Русалка розревілася:
— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній,
а я ідіотка!
Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визна-
ла б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася пото-
ком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.
Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як
Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер!
Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так
і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жін-
ки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевне-
ною усмішкою підтвердила свій висновок. А збоку ця усміш-
168
ка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє
тримати себе в руках.
Повертались додому в тиші нічних вулиць, і Гєнек, забігаючи
наперед, грав перед нею вар’ята. Спочатку дурів та жартував, а тоді взявся, не соромлячись — вона ніколи його таким роз-
кутим не бачила, — показувати уривки з улюблених вистав.
У глибокому напівприсяді, як борець сумо, похитувався, ски-
дався руками-крилами вгору-вниз і каркав вороном, аж від
стін відлунювало, а з рота йшла пара в морозне повітря. А то
ледь чутно шепотів проникливий уривок, виразно артикулю-
ючи кожне слово, опукле й значиме, як пацьорки, що їх на-
низують одну за другою на міцну шворку.
— Так, стій! — сказав під їхньою брамою. — Зараз тобі
щось покажу. Я йду звідси, ти звідси. Зупини мене реплікою:
«Це ти?» Просто виходиш: «Це ти?» — і все.
— Ти граєш у цій п’єсі?
— У ній ще ніхто не грає. Немає ще такої п’єси. І це взага-
лі не суттєво наразі. Подай мені репліку, чуєш?
— А звідки вона йде? І куди? Хто вона? Я маю знати бодай
щось про неї.
— Це не має значення. Просто підіграй. Покажу тобі один
класний монолог. Хоча… Ну що там у них було? Симпатія бу-
ла, він зник, вона нічого не знала. Та що там! Любила вона йо-
го. І от — випадкова зустріч під її будинком. Він насправді
йде до неї, але вона про це не знає. Поїхали!
Кароліна крутнулась навколо себе, зробила два кроки з бра-
ми, обличчя — вгору, вираз такий, ніби їй щойно в око потра-
пила перша крапля дощу. Блискавкою на сумці — вжик! Попор-
палась у нутрощах, витягла звідти уявну парасолю, кілька точних
пантомімічних рухів — і от вже тримає над головою розчахну-
ту парасольку, одхиливши її назад, за спину. Нейтральний ви-
раз обличчя, воно щойно нічого не виражало, а тепер з остра-
хом застигає, бо побачила Його. Мовчки дивиться на Гєнека.
169
— Це ти? — каже.
Від несподіванки Гєнек втрачає цікавість до того, що хотів
їй показати.
— Кароліно… — він збирається з думками. — Ти грала десь?
У якомусь театрі. Чи студії…
Йому спадає на думку, що вона його надурила, розвела, що
в усіх розмовах про театр вона лише вдавала наївну непосвя-
ченість.
— У рекламному ролику, — каже вона. — А що не так? По-
гано? Чи довго? Давай ще раз спробую.
— Давай, — погоджується він.
І з брами випорхує зовсім інша героїня — імпульсивна та
жвава. Вона мало не збиває Гєнека з ніг. Різким рухом відво-
дить пасмо волосся від обличчя, складає дитячим жестом паль-
ці в кулачок на підборідді:
— Це ти? — на видиху.
Це зовсім інше «це ти?».
Гєнек мовчить, він шокований.
— Ще раз, — каже він, і обом спадає на думку паралель з не-