бині безрозмірної квартири.
Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до
вік на, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працеда-
виці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.
— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює
Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-
три вдень…
— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Ка-
жіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу
цифру, я скажу про це чоловікові.
Насправді Анна зовсім не розуміла цієї дівчини. Та скіль-
ки їй там платять, на тому телебаченні та в театрі? Прибирає, мабуть. Вправляється зі шваброю, нахапалась роботи, як суч-
ка бліх. Чоловік безробітний, зрозуміло з першого погляду, а за помешкання треба платити, а витрати на кожному кро-
ці, а те, а се. Сама ще кілька років тому жила в злиднях, поки
вдале заміжжя не вирішило всіх проблем. А тепер їй усі за-
здрять, і ця Кароліна теж.
— Скільки? — повторила вона.
— Ви мене не зрозуміли, я не набиваю ціну. Лише відвер-
то пояснюю, що не маю зараз багато вільного часу. Однак Ле-
ся стала мені близькою людиною… І я відчуваю… відпові-
дальність.
Недолуго прозвучало, вже подумки додала Кароліна; не
знайшла вона точних слів, щоб пояснити, чому вона готова
і далі приходити до маленької Лесі, щоправда, ненадовго.
Анна зверхньо звела брови, але змовчала.
Швидше інтуїтивно, аніж усвідомлено, Кароліна тримала
зараз правильну лінію поведінки: не звертала уваги на заро-
188
зумілість у тоні Анни, її жестах та словах, яка звикло проска-
кувала навіть тепер. Зазвичай на своїй території Анна щедро
демонструвала оточенню свої надумані переваги, вивищува-
лась над усіма. Але сьогодні вона була сама не своя і дивува-
лася тому, що стримується, добирає слова і не поспішає
з оцінками та звинуваченнями.
— Гроші, звичайно, потрібні, — погодилась Кароліна, —
тому я знаходитиму, скажімо, дві-три, іноді чотири години на
день. І в ці години ми з малою будемо бавитись, читати, гуля-
ти, а на заняття до того садочка… чи студії…
— …школи раннього розвитку, — виправила Анна.
— …до школи раннього розвитку, — погодилась Каролі-
на, — могла б Лесю водити інша нянечка і чекати її там, це не-
складно.
Гостя мовчки розглядала корону кахельної пічки. А тоді
підвелась, скинула шубку, знову сіла і замислилась. Тоді на-
брала номер на мобілці.
— Ігоре, — сказала схвильовано, — заїдь за нами. Чуприн-
ки, 38.
І вислухавши відповідь, вибухнула:
— Ні! Не водій! Сам заїдь. Я й без тебе можу таксі викли-
кати. Забери нас! Ти ще не знаєш, що сталося, а вже скидаєш
нас на інших. Сам забери, чуєш?!
Вона ридала так, що зуби цокотіли об край склянки з во-
дою, по яку Кароліна збігала на кухню. Кароліна вмовляла: тихіше, Леся налякається…
А тоді розмовляли до приїзду Ігоря Юрійовича, і щось та-
ки змінилося між ними за ті півгодини, коли одна плакала, а друга її заспокоювала.
* * *
Тільки згодом Кароліна зрозуміла, на який безпрецедентний
експеримент погодилось керівництво телеканалу з початком
нового року. Випадкова дівчина з хорошою дикцією у прямо-
189
му ефірі читає уривок з книжки. Короткий уривок, на хвилину-
дві… Перший тиждень ніхто нічого навіть не пояснює. Інтри-
гують глядача.
Кароліна з’являється на екрані, розгортає книжку — і бе-
реться читати. Неодмінно в прямому ефірі, такою була умова
Аліни Стахівни, тієї жінки з гарною ходою. Пояснення буде
згодом, каже Аліна Стахівна. Вони за тиждень пояснять, що
відбувається. А наразі нехай глядач дивується. Прийде час, і ве-
дуча ранкової програми скаже: ви, мабуть, помітили, що наші
телеефіри починаються тепер незвично. Ми і надалі читатиме-
мо уривки з книжок, ми впевнені, скаже, що ця ранкова хви-
лина не минатиме для вас даремно.
Аліна Стахівна не боялась, що Кароліна в прямому ефірі
зіб’ється, чи розгубиться, чи станеться щось інше, несподіва-
не. Ця дівчина трималась перед камерою з таким вмінням, яке
іноді не виробляється й роками праці. Для неї ця впевненість
була природною. Вона нічого не чула про уроки сценічної мо-
ви, не працювала над дикцією та артикуляцією. Підсвідомо ро-
зуміла, як варто читати текст, у якому темпі, щоб слухач сприй-
мав його.
Свій сьогоднішній уривок перед ефіром прочитала вже двічі, щоб не помилитись із наголосом у деяких словах. Даремно во-
на свою шафу патрала — її одягнули у класичну трикотажну
сукню (маленька чорна сукня, мамина мрія), яку надав якийсь
там бутик, припудрили обличчя, виклали пишне волосся низь-
ким вузлом на потилиці. Нічого особливого із зовнішністю ро-
бити не треба, попередила Аліна Стахівна. Торкнулася руки Ка-
роліни: все добре! Читай, як читала перед нами, не хвилюйся.
На моніторі замиготіли цифри у зворотному порядку: 10, 9, 8, 7… Кароліна відчувала себе зараз, як тоді, коли грає зі свої-
ми племінницями чи маленькою Лесею у цікаву гру, а швид-
ше — як тоді, коли розгортає одну з їхніх улюблених книжок, і вони зручно вмощуються біля її колін з готовністю слухати.
Слухайте. Мені й самій цікаво…
190
Увага! — підніс руку оператор — і м’яко махнув нею у по-
вітрі. Давай!
Кароліна мовчки усміхнулась у камеру, зняла з полиці
книжку, розгорнула її там, де була закладка. І почала читати, ніби своїм дівчатам.
Тоді глянула в камеру, назвала автора та роман і, усміхнув-
шись, додала: «Дві сторінки доброї книжки на день! Хоча б дві!»
За цей експромт з останньою фразою їй нічого не було. Її на-
віть не насварили, однак попередили: жодної самодіяльності
більше! Усе має йти, як заплановано. А фразу яку говорити
наприкінці? — Та кажи вже свою!
Список уривків з книжок, який склала Аліна Стахівна, був
розрахований років на сімдесят, не менше. Вибір її був дово-
лі хаотичний та безсистемний, у такій програмі, говорила во-
на, упорядкованість та чітка класифікація — речі зайві. Тут, казала, варто йти лише за голосом любові. Вона запитувала
про книжки, які варто рекомендувати, і відомого музиканта, і бізнесмена, і продавчиню квітів, усіх гостей студії, що йшли
додому після ранкових ефірів. Хоча була певна, що її особис-
тих смаків вистачить на довгі місяці, а проект триватиме ро-
ками, можливо стане довгожителем в ефірі, і вона встигне го-
лосом Кароліни нагадати про існування багатющих покладів
книжок, відомих, чи напівзабутих, чи ще не відкритих, не об-
думаних та не прочутих багатьма.
За перші дні роботи на телебаченні Кароліна прочитала кіль-
ка випадкових, як їй видалося, фрагментів. Ніби щоразу вихо-
плювала першу-ліпшу намистину з безкінечного намиста, по
якому можна було просуватись, перебираючи пальцями, хоч
вперед, хоч назад. Такі особливості, як час написання, країна, жанр не мали значення, це мусила бути просто добра книжка, якій було що сказати навіть у короткому уривку.
Епізод з роману «Місто» Валер’яна Підмогильного —
той, де Степан Радченко невдало та весело грає у лотерею, 191
витягуючи один за другим двадцять шість порожніх па-
пірців.
Монолог Ванди з «Венері у хутрі» Леопольда фон Захер-
Мазоха, який починається зі слів «Ніколи не відчувай себе
в безпеці поруч з жінкою, яку кохаєш, тому що природа жін-
ки таїть у собі більше небезпек, аніж ти думаєш».
Те місце в «Над прірвою у житі» Селінджера, де Колфілд
сидить на лавці під дощем, як хлющ, у своїй червоній мислив-
ській шапці, а його молодша сестра Фібі все катається і ката-