ється на каруселі, пропливаючи перед його очима у своєму
синьому пальтечку…
І та сторінка з «Щедрого вечора» Михайла Стельмаха, де
відбувається розподіл дідизни, коли сидять на ясенових ла-
вах брати й братова, мов чужі, і сердечна злагода, що жила ко-
лись у дідовій оселі, далеко відходить від спадкоємців.
Як розрізають стару хату пилами навпіл, з-під залізних
зубів бризкає стара тирса, а хлопчик плаче в садку на траві, бо чує, як шматують його минувшину. Але є в нього мати
і є батько, який певен, що син «завзятцем виходився у нас!».
А жити можна й у старій клуні, хай навіть дме з усіх боків.
Зате зверху горобці співають… Не всякий таку розкіш має.
* * *
На ґанку телестудії стояв Павло, усміхався у свої мідні вуса.
Як ні в чому не бувало. Ніби не йому вона не відповідала на
телефонні дзвінки, ніби не йому нарешті сказала: нам нема
про що говорити. Дивився на неї, трошки зніяковіло, але від-
крито, як під час першої зустрічі в поїзді Львів-Київ.
— Звідки ти тут узявся? — вона теж йому зраділа.
Він завжди мав на неї неабиякий вплив. Може, тому й не
відповідала на його дзвінки, бо остерігалась потрапити в ко-
лишню залежність.
— Чутки про твої успіхи на телебаченні сягнули берегів
Дніпра, — він очевидно приготував цю фразу заздалегідь.
192
Кароліна хитнула головою:
— Це лише початок! — запевнила його з таким самим жар-
тівливим піднесенням.
Добре знайомий запах його улюбленої туалетної води від-
гукнувся щемким спомином, але вона відігнала від себе це
відчуття.
— Сумувала за мною? — запитав він у притаманній йому зух-
валій манері чоловіка, певного себе; але інтонація була іншою, не такою, як колись. Він боявся її, і це було новим між ними.
— Павле, — вона рушила до прохідної, сніг зарипів у них
під ногами. — Павле, — повторила, коли вони пройшли че-
рез вертушку та опинились за межами телестудії, — я маю ду-
же мало часу…
— Ходімо на каву, — з його голосу нарешті зникли нотки
відразливої самовпевненості, — я скучив за тобою. Де тут зна-
мениті львівські кав’ярні? Бачу лиш дерева, засипані снігом.
— Он там, внизу, є кав’ярня. Хвилин двадцять достатньо
буде? — і, побачивши, як змінилось його обличчя, додала: —
Мені на роботу треба. Я не лише тут працюю.
Його настрій помітно впав. Вона взяла його попід руку, ву-
личка була надто спадистою, хоч і прибраною від снігу, а все ж
доволі слизькою.
— Що було — загуло, — спиралась на нього. — У мене ін-
ше життя тепер, Павле. Не треба згадувати про старе.
— А я згадую, — вона вже й забула, коли він говорив із нею
таким тоном, простим і відвертим; у його словах, особливо
в останній місяць минулого літа, завжди лунала самозакоха-
ність та поблажливість.
Зараз він виглядав правдивим. І незахищеним. То, може,
він захищався тоді? Це їй ніколи раніше не спадало на думку.
Його розгублене мовчання прорвало шквалом слів. Каро-
ліні здавалося, що до них прислухається дівчина-барменка за
стійкою кав’ярні, однак Павлові, так виглядало, було все од-
но, чує їх хтось чи ні. Він говорив, що сам винен у тому, що
193
втратив її. Що готовий зробити все, аби вона повернулась.
Що розуміє, чому вона так зробила. Що виправить усе.
— Я, зрештою, намагався жити по-старому, — його погляд
зупинився на яскравій квітці різдвяника на підвіконні, — але
в мене нічого не вийшло.
Кароліні важко давалася ця розмова. Колишньої відвер-
тості вона вже не прагнула, її й не могло бути, бо що вона мо-
гла розповісти про себе?
— Я фактично заміжня жінка, — сказала вона Павлові.
— Це нічого не означає, — відказав він.
— Це багато що означає, — відповіла вона.
Він опустив голову, сидів замислившись. Тоді побачив на
рукаві піджака невидиму порошину, зняв її двома пальцями
і відпустив на підлогу. Кароліна вже й забула, який він чепу-
ристий, у Львові сказали б — фацет.
* * *
З Ігорем Юрійовичем Кароліна бачилась щонайбільше три
рази, він постійно був деінде. А тут, за кілька днів після інци-
денту з Лесиною втечею, що зворохобив її школу, немов зем-
летрус, батько дівчинки заїхав за чимось додому. Похапцем
привітався і, вже виходячи, призупинився біля малої, тор-
кнувся долонею її щоки. Мала відсторонилась, бо не мала ча-
су — бігла за «слухалками». Вона була зараз лікарем, а Каро-
ліна — пацієнтом, що скаржився на кашель.
— Що ви з нею таке робите?.. — і це було перше речення, адресоване Кароліні за увесь час знайомства. Він навіть не
піднявся тоді у квартиру до Кароліни, просто зателефонував
дружині: виходьте. А зараз чогось розговорився. — Чим за-
ймаєтесь?..
— …за такі гроші? — продовжила запитання Кароліна.
Ігор Юрійович здивовано глянув, заінтригований. Йому
справді цікаво було б дізнатись, за що він платить. Своїх під-
леглих він тримає у чорному тілі, платить скупо, економить
194
на кожній копійці, бо впевнений, що інакше фірму на плаву
не втримаєш, особливо в такі часи, як тепер. А тут його ди-
тина, що має усе, тікає від вчительки, двічі переходить доро-
гу сама, щоб знайти квартиру цієї няньки. На кожному кро-
ці від неї чути: «ми з Кароліною», «ми з Кароліною», а відтак
він змушений платити стільки, скільки скаже ця вчорашня
школярка без освіти. Ще й мусить вважати на її графік зайня-
тості, чекати, аби вона знайшла бодай дві години на день для
маленької Лесі. Він лиш сподівався, що це триватиме недов-
го і жива іграшка дівчинці набридне. Як і все, чим вона так
щиро захоплювалась час від часу. Але наразі жодних змін не
відбувалось. То що ж вони там роблять протягом двох го-
дин?.. За такі, справді, гроші?
— Ну що ми робили сьогодні? — Кароліна не відпускала
погляду Ігоря Юрійовича, дивилася йому просто у вічі і не
кремпувалась від того. — Сьогодні ми будували снігову хат-
ку. Годували снігурів. Назбирали жолудів, зараз будемо роби-
ти дяпчиків. Не кожен вміє спорудити справжнього дяпчика
з жолудів… І ще я обіцяла навчити Лесю плавити в ложці цу-
кор, робити цукерки на патичках. У парку продавали півни-
ків, але ми зробимо льодяники самі.
Ігор Юрійович тримався за ручку дверей.
— Анно, — гукнув у глиб квартири, — нагадую: за десять
сьома. Не спізнюйся!
А тоді, глянувши на Кароліну, скривився.
— Що ж я, не знаю, як дяпчиків з жолудів роблять?..
Вона вперше бачила на його обличчі слабий натяк на
усмішку.
6
У голосі Олега з’явились нові модуляції. Удавано-оптимістич-
ні. Узявся говорити про майбутню весну як про новий відлік
часу, коли, нарешті, потеплішає і можна буде виходити з до-
195
му та шукати роботу. Чого з людьми по Інтернету спілкува-
тися? Це нічого не дає. Треба бачити очі, чути голос…
Якщо ми будемо економити, піднесено повідомляв він, то
спокійно протримаємось до весни. А там я знайду якусь ро-
боту. Завтра ж зателефоную одному чоловікові, мені дали йо-
го телефон… Або післязавтра, бо завтра вони, здається, не
працюють…
Та низькооплачувана, але надійна робота в домашніх умо-
вах, що задовольняла його, теж десь пропала. Власник згор-
нув діяльність, з такими податками, мовляв, ну його до дідь-
ка, і виїхав за кордон, пообіцявши, як влаштується, знову
взяти Олега до себе. Благо, тепер можна жити там, де живеш, а працювати хоч в Австралії.
Кароліна приходила з роботи втомлена активністю ма-
ленької Лесі та репліками її мами, від якої один порятунок —
триматися подалі. Вона більше ніколи не дозволяла собі