тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-
шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..
Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?
— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла
з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-
тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще
знаєте.
— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-
ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204
що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема
про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що
він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька
днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.
Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.
І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе
вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-
лась почати нове життя. Алло, Кароліно?
— Я слухаю вас…
— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-
ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-
пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…
Кароліна зітхнула.
— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-
тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-
лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-
ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати
одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй
моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-
брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-
блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-
лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що
все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати
все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-
но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-
ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…
Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-
го корпусу телефону.
— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-
питала Кароліна.
— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,
я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-
вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має
ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що
205
ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-
номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…
Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-
чого не знає.
— І часто ви з ним розмовляєте?
— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-
тай у нього.
Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-
го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-
ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер
вже вона й не хоче заміж.
А, куди стріла, туди й брила!
Така вже година телефонних розмов настала.
Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-
кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-
ня, Кароліні защипало в носі.
— Марино… Це я.
— Бачу, що ти.
— Марино…
Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.
— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-
тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе
захотілося зараз опинитись поруч з нею.
— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-
ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-
могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до
Зої, а Зоя заміж вийшла…
— А ти що, не знала?
— Що заміж — ні.
— Вона заміж вийшла і вагітна.
— Вагітна?
— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-
зуміла чому. — Олег знає про це, правда?
206
— Н-ну…
— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між
собою, то ясна річ, що знає…
— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-
щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має
пару.
— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…
— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-
тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти
знаєш про це?
Кароліні дух перехопило.
— Як? — видихнула вона.
— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не
знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі
речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-
зом… Зрештою, й проблема вирішується, медицина зараз має
великі можливості… Але єдине, чого не може бути в сім’ї —
це замовчування такої важливої інформації, приховування її.
— Або ця інформація для нього не є важливою, — виду-
шила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.
Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підо-
зріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна
відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на
вулицю.
Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він од-
разу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому
Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.
— Що з очима? — помітив Олег.
— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступи-
тись до своїх запитань.
* * *
На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з то-
бою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, за-
207
нуреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Проки-
нулась? Вітаю! — помітив Космос. — І до завтра!»
Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко
наближалась.
Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається
там, де недоговорюють… Тепер недомовки спливли, по-
тягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась
брехнею.
Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що
про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.
Він сам її запитав буденним голосом:
— Кароліно, то ця кімната належить Зої?
Чужим знудженим голосом.
Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вече-
рею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.
— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи
голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?
«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Ка-
роліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взага-
лі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила
зовсім інше:
— А ти мені чому не сказав… що безплідний?
Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона від-
чувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.
— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги
в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.
З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся
з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти
трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст карт-
ки з фотоапарата на ноутбук.
Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столи-
ка зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла ке-
лих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не
було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала
208
з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж
вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хоті-
ла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.
Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос
Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт від-