Купальниця

тю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стри-

жене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про

камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, те-

плий колір довіри.

— Як вийде, — ухилилась від відповіді Кароліна, а подум-

ки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на

квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж за-

лізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений

стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі

будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон ваго-

на, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений

автомобілями.

— Це що? — вихопилось у неї.

— Центр Львова, — усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг — со-

рочка, краватка, піджак — робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона

майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного

волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, 22

пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коменту-

вали.

— Горобина, — кивнув він за вікно. — Ви знаєте, — він на-

хилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, —

у Європі… скажімо, у Швеції.. людям доплачують з держав-

них фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику.

Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:

— Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платити-

муть за те, аби ці дерева не рубали…

— Ви… еколог?

— Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю.

А ви що робите?

— Їду до брата, — і потягнулась за рушником.

Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла

з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажан-

ня розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у ру-

ках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від

нього варто чекати.

Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей мо-

лодик з темно-рудими вусами й чубом — і переключився на

своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й пого-

дилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигля-

ду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буха-

нець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.

— Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!

Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як

Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.

— Оливки чи маслини? — запитав, накривши долонею на-

пис на ще одному пакунку з валізи. — Що більше любите?

— Оливки, — сказала вона навмання.

Він зрадів.

23

— І я!

На столик лягла яскрава упаковка.

— Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть — ви дасте ме-

ні свій номер телефону.

Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її — на

поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула

новий запах, від якого рот наповнився слиною.

Досконале тріо — хліб, ніжна бринза та оливки — не по-

требувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.

— А якби я сказала — маслини? — запитала Кароліна.

— Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить — нема щас-

тя… — він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнув-

ся лівого вуса.

Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цьо-

го відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сум-

ніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років.

А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо

прикінчити ці запаси…

Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку — «Пав-

ло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва

фірми, де він працює. Кароліні спало на думку, що в них спів-

звучні імена — Павло Панч, Кароліна Кужвій. Вони непогано

виглядають поруч. Він записав номер її телефону у свою мо-

білку, і тоді вона розповіла йому про те, звідки їде і куди.

Цьому Панчеві більше пасувало б прізвище Панич. Усі йо-

го рухи були вправними й неспішними. Їй подобався тембр

його голосу та іскорки доброзичливої іронії в уважних очах.

Дорослий чоловік, мабуть, ровесник її брата, поводився з нею, немов з дорослою жінкою. І вона від того відчувала себе впев-

неніше, і спину тримала рівніше, і сміялася стриманіше. Хо-

ча, здається, йому подобалось, коли вона голосно сміялась.

Акуратно, не замастивши пальців, він зібрав сміття у па-

кет з-під дорожньої постелі і вийшов, зронивши:

— Може, вам потрібно перевдягнутись…

24

Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та боб-

ку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не

мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.

Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла сві-

жість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туф-

лі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.

— Добраніч, — пошепки сказав він.

Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані ру-

ки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чу-

жі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засина-

ють, удвох в купе, за зачиненими дверима?..

Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:

— Через сорок хвилин — Київ.

Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядь-

ка з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві па-

лички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини

і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А при-

гадала — після стуку в двері — що вона в поїзді, у купе з Пан-

чем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не

сповзло простирадло.

Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Су-

хе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий — на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову

стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається — і уважно

оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алер-

гія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди.

Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно

слухняно лягло на плечі — можна показуватись сусідові.

— Ви в метро чи як? — запитав свіжий та усміхнений Павло.

— Мене зустрінуть, — відповіла вона.

Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. На-

вмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його

25

реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з га-

манцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.

Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схви-

льовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.

— Я сама, — відповіла вона, — я на метро хочу покататися.

Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро

«Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на

вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу — одра-

зу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.

— Я сама доїду, — вперлася вона.

Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квар-

тири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Мари-

на добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона зна-

йде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків — і тепер має

номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.

Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати бра-

та чи взяти таксі — ці варіанти їй зараз не підходили.