чув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина роз-
повіла про їхню розмову?
— Привіт, Роберте.
— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?
— Це вітер.
— Йдеш додому?
— З дому йду.
— Куди це на ніч?
— Не знаю куди.
— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що за-
блукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирну-
тись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.
— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може за-
плутатись у чомусь.
У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.
— А що там зараз біля тебе?
— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня… Ав-
то, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться
біля крамниці. Зараз сніг піде.
— Так і не зрозумів, де ти.
— На вулиці Чупринки.
— Від центру йдеш чи навпаки?
— Від центру.
— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи
очі — і подивись… Це щось надзвичайне.
— Я вже попри 56-й проходжу.
— Ти що, 50-й не зауважила?
— Ні.
209
— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не про-
минають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спо-
кійно поговоримо.
— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?
— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.
— Вгадав. Заходжу… Ти і про будинок номер 50 вгадав?
— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жи-
ла, я в неї був закоханий.
— Оце новина! Почекай секунду… Каву лате, будь ласка.
Ні, дякую… То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?
— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їз-
див до неї.
— Коли ти встиг?
— У восьмому класі.
— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..
— Для чого?
— Та жартую, не бійся.
— Я двері в минуле зачиняю.
— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?
— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають.
Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без
аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про
те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків
не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як
лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ.
Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити
далі.
— Я не знаю, що в мене відбувається… Дякую, цукру не
треба.
— Не розчув.
— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.
— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей
не знала…
210
— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.
А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.
— Я теж не знав, звідки у вас житло.
— Нагоди не було розказати.
— Та я ж не дорікаю.
— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не
йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так.
Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає
на пільгових умовах…
— Кароліно… Я не знаю, що тобі на це сказати, сестрич-
ко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну
що я тут тобі наплів? Які двері в минуле, який розбір польо-
тів. Ніби все так — і все не так. Не слухай мене, просто
знай — я завжди готовий тебе підтримати, навіть якщо не
знаю, чим саме…
…От не йшло з голови — і все. Крутилося й крутилося. Міг
не говорити до пори до часу, міг відкладати розмову на потім, на більш лагідну хвилину — думала Кароліна вночі. Але ж він
бачив, що п’ю таблетки, і нічого мені не казав. Ось чого не ро-
зумію. Бачив, що п’ю, труюся хімією — і мовчав.
7
Пані Стася ніколи не була заміжня. Чоловіки — так, були, ка-
же вона Кароліні довірливо, як жінка жінці, а чоловіка не до-
чекалася. Вона відкладає убік своє вишивання, знімає окуля-
ри. Завжди у стосунках вибирала вона. За одним основним
критерієм: щоб був захисником. Чи не дивує це Кароліну? Що
вона вибирала? Це не хвалькуватість старої пані. Бачила б її
Кароліна років тридцять, та навіть ще двадцять тому! А от із
заміжжям не пощастило. Може й справді існує той вінець без-
шлюбності? Бо кожного разу щось ставало на заваді. Але як
би там не було, а жінці важливо відчувати себе захищеною, 211
хоча найкращий їй захисник — вона сама. І не бути легкою
здобиччю для чоловіка, бо чоловік цінує лише те, до чого йо-
му доводиться докладати зусиль.
Пані Стася ховає рукоділля у целофановий пакет, миє ру-
ки — і починає черговий урок кулінарної майстерності.
— Візьми, дівчинко, зошит, не сподівайся на пам’ять. І на
комп’ютер не сподівайся. Що записано рукою, не пропаде.
Правдивий галицький цвібак — це просто…
— Бісквіт? — уточнює учениця.
— По-нашому — цвібак, — відповідає пані Стася. — Нам
потрібні дві прозорі посудини, от, скажімо, ці дві склянки.
Кароліна уважно спостерігає за діями сусідки.
— Вибиваєш у склянку стільки яєць, зі скількох пекти-
меш цвібак. Скажімо, з трьох, так? Вибиваємо в склянку, ставимо другу, порожню, поруч, бачиш? І насипаємо цукру
на той самий рівень — дивись сюди — рівно стільки ж. Було б
десять яєць — стояло б поруч по літровому слоїку. Розумієш
принцип?
Пані Стася грюкає посудом, витягає з шафки високе по-
лив’яне горня, більше схоже на банячок, висипає до нього цу-
кор зі склянки, а в спорожнілу склянку, до денця якої приста-
ли крупинки цукру, насипає борошно, на той самий рівень, що яйця поруч. Усе. Всі дози визначено.
— Тепер до цукру додавай яйця, — підсуває горня до Ка-
роліни, — ось тобі міксер, збивай набіло.
Кароліна увімкнула міксер, і пані Стася замовкла, бо все
одно за тим шумом нічого не чути. Кароліна бачила, як вона
зазирнула до духовки, що вже достатньо нагрілась для випі-
кання, як готувала форму для бісквіта — і думала про те, що
почула. Вона себе захищеною не відчуває.
Міксер мусив відпочити, бо корпус нагрівся і почав смер-
діти, а пані Стасі все ще видавалось, що яйця із цукром недо-
статньо добре збиті. Нарешті Кароліна почула «досить». І обе-
режно почала додавати ложкою борошно, вимішуючи, як
212
наполягала пані Стася, вгору-вниз. Кароліна спробувала роз-
дивитись на її обличчі ознаки того, що вона жартує, але пані
Стася говорила цілком серйозно: не крутити ложкою, а саме
затягувати борошно досередини. Дрібниці впливають на
успіх будь-якого діла, хоч чого це стосується — ранкових чи-
тань на телебаченні, випікання правдивого цвібака, а чи сі-
мейного життя.
— А ви ніколи не були легкою здобиччю?
Пані Стася скинула на Кароліну здивований погляд: про
що йдеться?
— Для чоловіків… — підказала Кароліна.
— А! — пані Стася усміхнулась. — Ніколи!
А тоді повибирала пальцем зі стін банячка залишки тіста, облизала палець і сказала:
— Може, тому щось важливе й пропустила в житті.
Бісквіт вийшов високий, легкий та пухкий. Головне — тех-
нологія, повторила пані Стася, і досвід.
— Коли матимемо бажання та можливість купити побіль-
ше різного м’ясива, навчу тебе готувати правдивий старо-
львівський бігос! — пообіцяла пані Стася за кавою. — В ідеалі
має бути й дичина — але цілком підійде і свинина, курятина, вудженина, усього потроху. Обов’язково копчені реберця.
Плюс свіжа та кисла капуста. Жінка, яка вміє готувати бігос, знає, що таке смак життя! Прошу цю думку записати до сво-
їх переписів, пані Шехова!
* * *
— А ви що в чоловіках найбільше цінуєте?
Аліна Стахівна обхопила себе руками, це був її улюблений
жест з будь-якого приводу.
— Коли в житті чоловіка є сенс. Бодай тимчасовий.