— А відносно вас — яким він має бути?
— Це вже друге питання. Воно матиме значення або ні, за-
лежно від того, чи є у нього сенс життя.
213
Так це і жінок стосується, думала Кароліна. Вічний сенс
і проміжна мета. Життєва мета і тимчасовий сенс.
* * *
Олег сидів в Інтернеті, поруч з ноутбуком стояла брудна та-
рілка із засохлою калюжкою кетчупу.
Він був у доброму гуморі. Рвучко випростався, обняв Ка-
роліну, поцілував її за вухом і, підхопивши тарілку та горнят-
ко із залишками кави, вийшов з кімнати. Такі перепади на-
строю її вже не дивували.
— Олеже, — запитала вона через кілька хвилин, — ти ма-
єш якусь мету?
— Яку мету?
— Або сенс життя. Який у твого життя сенс?
— Що на тебе найшло?
— Скажи. Ти думав про це?
— А який сенс твого життя? Яка мета?
— Мого?.. Я ще не знаю, але намітки вже є.
Олег відірвав погляд від монітора.
— Бути ведучою на телебаченні?
— Не зовсім.
— А я хочу бути космонавтом!
— Дуже смішно. Я тебе про серйозні речі запитую.
Олег відповів штучним сміхом — дитяча розмова! — і мах-
нув рукою, і Кароліна подумала, що йому нема що сказати, і тому він відмахується і каже, що розмова дитяча.
* * *
Аліна Стахівна сказала: завтра читатимемо Драйзера. Вона
завжди говорила у множині — «ми», і це було правильно, во-
ни готували ці уривки разом. Одна підбирала, друга читала
перед камерою. «Що саме Драйзера?» — «“Американську тра-
гедію”, тримай книжку… Чи відомо тобі, Кароліно, що Тео-
дор Драйзер мав певний стосунок до нашої Одеси?.. Хтось із
214
його предків походив з Одеси. Такі дивні паралелі часом
у житті трапляються».
Ще більш дивні, ніж ви собі можете уявити, подумала Ка-
роліна.
Вечір вдома несподівано видався майже такий, як кілька
місяців тому.
Олег заніс до кімнати тацю з чаєм та печивом. Тримав обо-
ма руками, ногою намагався причинити двері.
Кароліна підвелась, допомогла.
— Олеже… Скажи чесно, я стала надто легкою здобиччю
для тебе? Звідси всі наші проблеми?
Олег поставив тацю на столик, закрив очі долонею лівої ру-
ки, і Кароліна побачила, як у нього трусяться плечі. Він сміявся.
— Що? — не витримала вона. — Що?
— Які дурниці ти часом верзеш! — прийшов він до тями,
відсміявшись. Зітхнув, розтер долонею обличчя. — Які дур-
ниці…
* * *
Пательня пострілює розпеченим жиром. Розпашіла пані Ста-
ся спритно перекидає котлети іншим боком, притискає мо-
білку плечем до вуха, вигукує вбік і вгору:
— Сміття! Сміття!
Гєнек повертається на кухню, забирає пакет з відра.
— Стоп! — Кароліна збирає зі столу цибулеве лушпиння,
відправляє до сміття порожню упаковку від заморожених
овочів. — Тепер все!
— Усе за списком, а хліб — звичайний, «Карпатський», —
пані Стася — до Гєнека, прикривши мобілку долонею.
Гєнек робить широкий прощальний жест, призначений
усім, і тітка змахує йому рукою.
— Мантелепо! — це вона не йому. — Для чого твоя Галя ку-
пила тобі червоне пальто з червоним капелюхом? Я тебе запи-
тую, не уникай відповіді… Щоб тебе водії бачили! А ти що ро-
215
биш?.. Так, і що? І що?.. На ринок люди теж гарно вбираються…
Кілька пакетів, і не замастиш свого пальта оселедцем.
У пані Стасі — три товаришки, з якими вона спілкується
телефоном; перевірена роками дружба не потерпає від того, що доводиться місяцями не бачитись. З цією подругою, яку
пані Стася називає мантелепою, вони розмовляють щодня
і щодня товаришка скаржиться на водіїв, з якими вона має
проблеми через свій поганий зір. Вона переходить вулицю, де
вважає за потрібне, і водії сигналять їй і обзиваються з про-
чинених вікон. Закупи вона робить на сихівському ринку
«Санта-Барбара», вступаючи в перемовини з усіма продавця-
ми і низько нахиляючись до продуктів, щоб їх як слід розди-
витись. Ні в кого з рідних, що пропонують їй свою допомогу, не вистачає терпіння дочекатися, поки вона вибере бодай ци-
булю-порей. Тому товаришка виходить з дому сама, перехо-
дить дороги не там або не на те світло, і водії вдаряють по
гальмах, щоб не збити дивачку, що ігнорує правила безпеки.
Тому донька купила їй червоне пальто і червоний капелюх —
щоб маму було здалеку видно. Але мама тепер забуває цей за-
хисний комплект надіти.
— Як на мене, їй просто не вистачає яскравих вражень, —
зауважила Кароліна, забираючись з кухні з тарілками та ба-
нячком з овочевим рагу. — І червоний одяг цю потребу лише
посилює.
— А що тоді мені казати? — пані Стася прибирала за со-
бою на плиті. — Я взагалі з хати не виходжу, але навчилась
отримувати те, що потребую. Незважаючи на ці жахливі схо-
ди, хай їм грець. Людина мусить пристосовуватись до обста-
вин, які несила змінити.
— А ви ніколи не думали, щоб поміняти свої кімнати на
перший поверх?
— Як можна? — обурилась пані Стася. — Тут мій дім!
…Олег допоміг накрити на стіл у кімнаті. Мовчки поїли.
— Зроблю чаю? — зібрав тарілки. — Роберт дзвонив.
216
— Коли?
— Щойно. Тобі. Я не встиг, думав, ти в кімнаті. У навуш-
никах був… Роберт завтра буде у Львові.
— У Львові? — Кароліна здивувалась так, немов почула
щось неймовірне.
…Брат поставив свій «Форд» під вікнами на подвір’ї, там, де
Олег тримав свій «Міцубіші-Лансер». Зайшли до хати, і Каро-
ліна здогадалась, що за мить перед тим, за дверима, вони урва-
ли якусь нелегку розмову, бо надто старанно обидва робили
вигляд, що все гаразд. Роберт розкинув руки, прийняв Каролі-
ну у свої обійми:
— Отже, — сказав, — показуйте свої апартаменти!
Цієї хвилини пані Стасі щось знадобилось у ванній.
— Які ви подібні, — вийшла в коридор з цими словами. Во-
на ще від учора знала, що Кароліна з Олегом матимуть гостя.
— Родичі, — відповіла Кароліна.
— Не думав, що комуналки ще існують, — сказав Роберт,
привітавшись.
— Яка ж це комуналка? — підхопила тему пані Стася: — Це
половина великого помешкання, ми тут жили з сестрою, се-
стра розлучилась, чоловік відсудив у неї одну кімнату і продав, там відтоді мешкає Сашуня, — пані Стася зробила міні-зупин-
ку і прискорено повела далі: — Ще одну кімнату згодом про-
дав мій старший племінник, вашу, до речі, кімнату. Фіра-від-
казниця купила, а племінник виїхав з дружиною до Німеччини.
Але Фіра тут недовго затрималась, вона вже півроку в Ізраїлі.
Кілька років тому нам пропонували продати всі кімнати в од-
ні руки, ми відмовились. Фіра, до речі, дешево кімнату прода-
вала, але в нас не було грошей купити, та й вистачає нам того, що є. Натомість маємо тепер добрих сусідів, вашу сестру з чо-
ловіком…
Пані Стася була налаштована поспілкуватись, наповнити
день новими враженнями, якщо вже такий елегантськиймо-
217
лодий пан завітав до їхньої оселі. Але пан ґречно схилив голо-
вою, подякував за щось, мабуть, за інформацію, і ступив до
кімнати, у дверях якої стояла сестра.
Кароліна чекала від брата більш виразної реакції на їхнє
житло, Роберт обійшов кімнату, провів долонею по перилах
сходів, торкнувся горошку на кахлях і стримано зауважив:
— Непогано влаштувались.
Їсти він не хотів — зупинявся десь по дорозі. А от кава —
так. Кава мусі биць! —зауважив по-старольвівському.
Півроку минуло, як вони бачились востаннє. Кароліна відчу-
вала себе не зовсім комфортно, певний неспокій тримався між
ними, деякі теми вони обминали, і ще якесь відчуття третього
зайвого було присутнє, і цим зайвим був Олег. Він мовчав.