— Один вечір.
— Що один вечір? — Софійка не зрозуміла.
— Проведемо один вечір разом, і ти побачиш сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.
— Ти здурів, — Соня посміхнулася. — Я кохаю його. І це на все життя.
— Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко, і ти проведеш із ним решту свого життя. Уяви перед собою терези. Що таке одна ніч і все довжелезне життя?
— Навіжений! Божевільний!
— Так. Нехай буде так, — погодився Стась. — Я дозволяю тобі обзивати мене, як завгодно. Зваж, лише тобі перший раз у своєму житті я спокійно даю змогу мене крити всіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі кохання з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ, та обридне серед буденності життя. Навіть усе гарне рано чи пізно стає остогидлим.
— Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Іди звідси.
— Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.
— Ти зовсім дурний, — дівчина зневажливо посміхнулася. — Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш тільки себе, та й кохаєш ти лише свою персону.
— У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в таких розкошах, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…
— Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.
— Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна. Не поспішай казати «ні», щоб потім шкодувати все життя.
— Послухай, — Софійка зітхнула, бо відчула, що в неї уривається терпець. — Я живу в селі, де всі про всіх усе знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І припинімо ці пусті розмови.
— Ніхто нічого не дізнається, — зашепотів Стась, і в нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. — Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… — Стась ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, уткнутися обличчям у її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. — Ти не пожалкуєш…
— Усе! Мені набридло! — обірвала його Софійка. — Я зараз покличу діда!
Стась зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.
— Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?
— Мені байдуже. Я хочу лише одного — спокою.
— Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, — сказав він. — Є в мене слушна думка. Насправді мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова має привабливіший вигляд, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.
— Помрій!
— Упевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.
— Ну то й добре. Іди вже геть!
— А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, — ніби ненароком промовив Стась.
— Що?! — В обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. — Не смій її чіпати! Чуєш?!
— А що робити? — Стась театрально знизав плечима.
— Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…
— Що зробиш?
— Уб’ю! — з гнівом випалила Соня.
— Ні, не вб’єш. Брешеш усе. І те, що завтра приїздить твій Сашко, ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…
Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.
— Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! — тремтячим, впалим голосом запитала вона.
— Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захопливі пригоди з товстою селянкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! — Стась помахав рукою та швидко пішов із двору.
— Погань! — не тямлячи себе від гніву, кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як у сутіні розчинилася постать хлопця.
…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він із цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, у широко розплющених очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, блискучими, ніби щойно натертими воском, соковитими яблуками…