Він кілька разів проїздив повз хату колишньої матері Стася, але так і не зупинився: забракло сил. Суворий прокурор великого міста виявив легкодухість перед незнайомою сільською жінкою, так і не наважившись зайти до хати. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про цю жінку, про її невідомого чоловіка, біологічного батька Стася. Залишив собі надію, що рано чи пізно Стась зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Усе буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Усе минеться. Хлопець перебіситься, і все буде добре».
Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тиху річку, яка ховалася серед кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував поїхати туди відпочити.
Розділ 13
До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «хаммер» кольору хакі. Окрім водія, йому дали в супровід двох військових, бо в останню ніч із сьомого на восьме серпня почалися активні бойові дії.
Олександр ніяк не міг утамувати душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер уже шкодував про це, знаючи, яке в дівчини вразливе та чутливе серце. Але було вже запізно. Лише по прибутті в Горі він матиме змогу купити сім-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.
Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби, але вона виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Здавалося, що сонце вирішило познущатися над військовими й влаштувало випробування на міцність. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили із собою, уже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися в найближчому поселенні. Незабаром ліворуч від дороги вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.
Важко похитуючись, «хаммер» звернув наліво та наблизився до крайніх ошатних будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали, як новенька, але вже припилена автівка зупинилася біля першого будинку, з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчика, що стояв біля своєї хвіртки, схопила дитину, притиснула до себе.
— Добридень, — привітався Олександр.
— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.
— Чи можна у вас попросити напитися? Спека нас зовсім змучила.
— Будь ласка, заходьте, — жінка зробила запрошувальний жест.
Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика. По всьому периметру ріс виноград, який не лише густо обліпив паркан, а й шатром висів над головою, утворивши приємну рятувальну тінь.
— Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? — запитала жінка.
— Холодної води, будь ласка, — відповів Сашко.
Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові на перший погляд було десь років шість-сім. Чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий, в одних шортах, босоніж він із неприхованою цікавістю оглянув військових із ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.