— У вас справжній автомат? — запитав хлопчик, указуючи на зброю.
— Звичайно, — відказав Олександр.
— А він стріляє? — запитав хлопчик, знову вказуючи пальчиком на автомат.
— Стріляє, якщо потрібно, — відповів Сашко.
— Сину, не заважай людям, — зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. — Бачиш, вони стомилися від дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, — звернулася вона до гостей.
— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.
Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись у тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.
— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.
За мить повернувся хлопчик із глечиком прохолодної води.
— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.
Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:
— Як же тебе звати, малий?
— Каха, — відповів той й усміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я перший клас закінчив, піду до другого.
— А я дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будьмо знайомі?
Хлопчик поклав у його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.
— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик усміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.
«Який живий вираз очей, — подумав Сашко. — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».
— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?
— Добре! — знову усміхнувся хлопчик. — А в нас уночі стріляли.
— У вас?
— Ну, не в нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі заплющив і вдав, що спав, а сам не спав, — сказав хлопчик і хитро примружив оченята.
— Обманював маму?
— Ні, я майже спав.
— А ти спорт любиш?
— Ага! Я у футбол люблю грати.
— А ти знаєш, що сьогодні по телевізору показуватимуть відкриття Олімпіади в Пекіні?
— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвалився Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!
— Справді?
— Так! Усі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха, і його очиці знову хитрувато блиснули.
— Кахо, не можна хвалитися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. У її очах світилася любов до сина.
— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.
— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову усміхнувся, і від простодушної та веселої усмішки дитини всім стало легко на душі.
Каха вийшов на середину подвір’я та з гордістю від такої уваги ще раз усміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорливі оплески пішов у танок. Його обличчя якось променилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.
Сашко дивився Касі прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з’явився жах. Усе відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла дитини на свої руки та побачив там іще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить несамовито, дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий, пронизливий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…
Розділ 14
Усе село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям із наметів забажалося гусятини. Недовго думаючи, вони спіймали, на місці зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахувалися дев’ятьох качок. Далі ще гірше: почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх із пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки — дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.