— Робіть мені, що хочете, — заявив він. — Не пожену корів, не буду критися — боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.
Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.
— А що з того, що я написала? — не могла ніяк вгамуватися баба Параска. — Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапу пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як із мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!
— Треба ж якось їх угамувати, — гаряче наполягав дід Андрій. — Має ж бути на них управа! Перед законом усі повинні бути рівні! Не серед дикунів живемо, а в правовій державі!
Гомонів натовп, а серед нього лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім із глузду з’їхала. Була дитина як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер усе село знало, що вдома не ночує, злигавшись із мажором, пиячить там та сміється так голосно, що півсела чує.
Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреним натовпом. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя, — напевне, міцно спав з учорашнього перепою.
— Добридень, — привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. — Що знову скоїлося?
Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.
— Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? — відкашлявшись, сказав Максимович. — А що я можу з ними вдіяти?
— Ти влада, то й роби, що хочеш! — загомонів люд.
— Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав із ними — усе дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.
— Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на те закон, — розсудив дід Андрій. — А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не дай Боже! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають узагалі корів виганяти!
— То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не поїдуть? Га? — Максимович із надією подивився на односельців. — Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.
— Ти що? — вийшла з натовпу баба Параска й поставила руки в боки. — Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!
— Люди добрі, — звернувся до юрби Максимович. — Я вам допомагав усе життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів — і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більше працювати!
Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути в чарку, але справді багатьом із них допомагав. І шкода людини, і треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, уже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом іти до голови сільради.
— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так. — Повинна ж бути на них якась управа.
Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав із кишені білу хусточку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий і зовсім лисий. Лисина в нього завжди пітніла і від спеки, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завше червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.
— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Я людина маленька, самі розумієте, мало що можу. — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…