— Воно-то так, — погодилася Олеся. — На людський роток не накинеш платок. Але ж Сашко насправді не приїхав до тебе?
— Не приїхав зараз. Потім приїде. Треба почекати.
— Ой, Соню, так можна чекати вічність! А життя… воно не чекає, воно є сьогодні, і треба жити сьогоднішнім днем, а не якимись невизначеними надіями.
— Якщо треба буде, то почекаю, я вмію чекати. А ти як?
— Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! — вихопилося із захватом в Олесі. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. — Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Вражаюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стася. Так кохаю, що не можна передати словами!
— А він?
— Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, — зашепотіла Олеся. — Стась сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки в нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я досі не можу сама собі повірити, що таке сталося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?
— Хочу, — зробивши паузу, сказала Соня. — Але буду щирою: не можу.
— Це чому ж?!
— Він… тебе дурить, — тихо промовила Софійка, помішуючи варення.
— Ні! Це неправда! Стасик мене кохає!
— Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, — Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. — Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, любити. Він звик отримувати все, що заманеться, і ти для нього чергова іграшка — не більше…
— Ні! Ні. Ні… — Олеся захитала головою. — Це неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні це буде відверто!
Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.
— Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасеві подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стась мене забирає із собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!
— І ти віриш у це?
— Так! Я йому вірю, а тобі ось ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стася, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов, і не ти в ньому пасажир! Стасик мій, і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, тож не заздри іншим!
— Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивися на нього! Це ж не людина…
— Усе! Досить із мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! — кинула зле Олеся й швидко побігла з двору.
— Лесю, — спробувала зупинити її Софійка, але марно.
Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…
— Де ти була так довго? — запитав в Олесі Стась, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.
— До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш? — запитала, поправляючи розпатлане волосся.
— До якої подруги?
— А! — махнула рукою Олеся. — До колишньої. До Соні.
— І що?
— Вона сказала, що ти мене не кохаєш.
— Ти їй повірила?
— Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, — палко сказала Олеся, підставляючи Стасю губи для поцілунку.
Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стась неохоче, навіть із якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.
— Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.
— Справді?! — Олеся голосно розсміялася. — Я підозрювала, що Сонька — ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться. Вона мені просто заздрить! А ще подругою називалася!
— Вип’єш? — Стась простягнув відкриту пляшку з горілкою.
— Як ти накажеш, так і вчиню.
— Пий! — прозвучало як наказ. — Сьогодні гуляти будемо!
…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в автівках щось кричали, і серед їхніх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди перевіряли, чи зачинені хвіртки, та знову поспіхом гасили світло в хаті.