— Ой лишенько! Що ж це робиться?! — Баба Параска поспішила на поміч дівчині.
— Діду, діду, дідусю. — Софійка плакала у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.
— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.
І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що в нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник, покликала медпрацівника на допомогу.
…Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.
Після невідкладної першої допомоги фельдшерки приїздив за викликом із району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.
— Що ви хочете? Вік. Людину в такому віці лікувати нелегко, — констатував лікар, оглянувши хворого.
— Я знаю, якого він віку, і вік — це не діагноз, — наголосила Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.
— Вибачте, юна леді, — мовив лікар. — Але я не Всевишній.
— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка й стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.
— Спробувати можна, але боюся, що ви дарма витратите свої кошти. — Лікар уважно огледів дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.
— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую у вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.
— Ви хоча б уявляєте, у яку копійчину виллється гарне лікування?
— Ні, — зізналася Соня. — Але розумієте, — голос її пом’якшився, — у мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я егоїстка, що в таку хвилину говорю про себе, але дідусь усе життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці гроші, але я маю зробити все, що можна, і навіть більше.
Щирість дівчини вразила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та вийняв бланки рецептів…
Після від’їзду лікаря Софійка трохи заспокоїлася, бо той усе-таки дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.
— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав, «на смерть».
Вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування.
Спазми стиснули Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, аби подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину зі щирим співчуттям.
Ще більше стривожило Соню, коли дізналася, що фельдшерці треба платити за крапельниці.
— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.
— А як же безплатне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на Майдані в Києві, коли вона мало не відморозила пальці.
— Вези його до лікарні в місто, там принаймні безплатно колотимуть.
— Зважаючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.
— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшерка та додала: — Я з тебе дорого не візьму.
Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів мусила йти до хрещеного та брати й там гроші в борг із розрахунку на дідусеву пенсію.
Розділ 18
Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.