— У мене є хлопець. — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стрималася й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч, нічого не значить. Він був, є й буде в моєму житті. Затям собі: завжди!
— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?
— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі цього не зрозуміти.
— Звичайно, хіба я можу зрозуміти? — скептично мовив Стась. — Я ж тупий неук.
— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.
— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого? Ми сучасна молодь, а ось ти відстала від життя, живеш ще в СРСР, коли сексу в нас не було.
— Олеся ж вірить тобі, покладає великі сподівання, — сказала Соня, не беручи до уваги останніх слів хлопця.
— Ха-ха-ха! — Стась голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.
— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Іди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.
— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш по допомогу, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.
— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стась. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли почепила його на місце, то хлопця за вікном уже не було.
Розділ 20
З надією вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Дівчина була впевнена, що там їй видадуть допомогу — інакше бути не може. Спітнілий Олексій Павлович поклав перед Сонею чистий аркуш паперу, наказав писати заяву, докладно вказавши, кому потрібна допомога, з якої причини, потім довго вдивлявся в написане. Соня вже почала нервуватися й засовалася на стільці. Олексій Павлович, ніби прокинувшись від сну, блимнув на дівчину почервонілими очима, дістав хусточку, промокнув піт із лоба й наказав секретарці оформити всі належні папери.
— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.
— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?
— Дівчино моя люба… — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби в мене була змога дати більше, то чи не дав би?
— Дідусь усе життя працював у колгоспі… — почала вона.
— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.
— У вас же є кошти, повинні бути.
— Немає, рідненька, нічого немає.
— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблукати в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила в цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?
— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович. — Уже не мала дитина, повинна й зрозуміти.
— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!
— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?
— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйона не вистачає! — кинула зле.
Дівчина забрала гроші, розписалася за них у паперах.
— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.
— Це у вас немає совісті! — невдоволено промовила Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.
…Земля хиталася в Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.
До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою, яку будь-хто може розтоптати ногою. У «білому домі» вона не стримала себе, у запалі щось говорила про свої сподівання в дні помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні сподівання достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи до болю губи, не маючи сили стримати сльози.
Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлася, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, усе переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».