У тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.
Доглянувши за дідусем, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той викидав із хліва гній.
— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то в мене руки брудні. Бачиш, біля свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб усе до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — усміхнувся він до хрещениці.
— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?
— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.
— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюся, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.
— Дід іще не одужав?
— Поки що ні, але, сподіваюся, усе буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо в хаті, як у труні. Тож подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може, хоч розвіюся.
Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.
— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.
— Щось трапилося? — запитала Галя.
— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?
— Удень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кити». Знаєш, де це?
Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він розташований. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад уже ні. Тож доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу просто не мала, тож погодилася на зустріч біля клубу.
Розділ 21
У «Трьох китах» було надто гамірно, грала естрадна музика та миготіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню в обидві щоки, одразу ж потягла її за замовлений столик.
— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила подруга.
— А то як же? — здивувалася Соня.
— Я тепер для всіх Геля.
— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, правдиво українське.
— Галя, Галька… — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька в мене асоціюється з тіткою Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.
— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.
— Пам’ятаєш, якою вона була?
— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.
— Від неї завжди тхнуло гноєм, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її всюди все життя. І руки в неї були такі ж брудні, як і в моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не стежила за ними.
— Ти ж знаєш, що, маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — мовила Соня й сховала свої руки під стіл.
— Та Бог із нею, тіткою Галею. — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я кажу все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.
— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.
— Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.
— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, — попросила Софійка.
— Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.
— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.
— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я — свою подругу з чоловіком. І все!
— Я без подарунка, мені незручно. — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.
— Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! — Галя повернулася лицем до входу.
Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!
— Вибач, я піду. — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.