— Бо якби знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.
— Іншого? Кого? Вітру в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого старого, що при смерті!
У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи, вона знову дала йому ляпаса.
— Не смій так казати! — несамовито, хрипко закричала вона. — Чуєш?! Не смій!
— Іди! — Стась відчинив двері. — Іди під три чорти! Кому ти потрібна, селянка в старому платті?! Приповзеш до мене по допомогу. Будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він по-зміїному.
— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.
Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, усередині приміщення, у яке вона більше не повернеться. Насправді в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.
Охолонувши, їдучи в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй у копійчину. Але дарма. Пусте, що доведеться віддати таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне — швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити й не чути ані Стася, ані Галі, чи пак Гелі.
Розділ 22
Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗі» по ґрунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.
Зі слів діда, в Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, імені та по батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно, а час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею? Може, настало каяття, але жінка так і не наважилася зробити перший крок назустріч?
А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, уперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас складне слово «мама». Коли вона була дитиною, то потайки мріяла про матір. Її багата дитяча уява малювала завжди одну картину: відчиняються двері, і заходить гарна, усміхнена жінка з великою валізою.
— Донечко, вибач мені, — каже усміхнена, осяйна жінка, — я не могла раніше приїхати додому, але йди до мене, я тебе обніму, поцілую, моє маленьке сонечко!
І Соня так уявляла свою маму, що відчувала на щоці її поцілунок. Губи в мами теплі, м’які, і сама вона найдобріша, найгарніша. Потім мама розпаковує величезну валізу, а там платтячка, кофтинки, шкарпетки, цукерки і… намиста. Не знати чому, дитиною дівчині уявлялися подарунками саме намиста — різного кольору, розміру, форми, але їх було багато-багато, яскравих, як саме уявне життя…
Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під подув пустотливого вітерцю своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка на пагорбі, а хатини розкинулися вздовж дороги, розсипалися, розтяглися вервечкою по балці, потонули в зелені з домішками золотавого кольору. Десь унизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою, спокійною, схожою на маленький потічок.
Софійка угледіла чоловіка, який ішов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той охоче розповів, як знайти її подвір’я. За старим дерев’яним парканом із потрісканою зеленою фарбою Соня побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.
— Є хтось удома? — погукала дівчина чужим, тремтячим голосом.
Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася жінка. Соня одразу зрозуміла, що то її мати, не було ніяких сумнівів: таке саме золотаве хвилясте волосся, як і в Соні, така ж худенька, дуже схожа на неї, але під очима синюваті кола, лице несвіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.
— Можна? — Софійка першою опанувала себе.
Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обіймати дівчину.
— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…
Серце дівчини наповнилося щемом. Соня в цю хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасною та сумною.
— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, кинь гавкати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.