Софійка зайшла до хати, і в ніс одразу ж ударив стійкий запах перегару, який швидко почав витісняти примарні надії дівчини.
— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано, ми ж не чекали гостей. А в селі, сама розумієш, роботи непочатий край, то те, то се — завше якісь невідкладні справи.
Жінка нервово заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На ліжку стара ватяна ковдра без пішви, на столі пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті, перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.
— Ну, як ти, доню? — Жінка сіла навпроти.
Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.
— Я? Потихеньку. А як… ви?
— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобником працює. Та що там ми? Розкажи про себе. Ти вивчилася? На кого? У місто виїхала чи застрягла, як я ось, у селі? — сипала запитаннями жінка.
— Ні. Живу, де й жила, — тихо промовила Соня й стенула плечима.
— До цього часу в селі?! У тій самій хаті?
— Так.
— Заміжня? Дітки є?
— Ні. Ще немає.
— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?
— Є.
— То онуків скоро чекати?
— Побачимо, — відказала Соня й знову ніяково знизала плечима.
Зовсім не такою уявляла собі зустріч із матір’ю, але Софійка не поспішала робити висновки. Вона лише збентежено й розгублено вдивлялася в риси обличчя жінки, на яку так чекала в дитинстві, а зараз, коли зустріла, не знала, як із нею говорити.
— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.
— Я не тримаю.
— Одним випадає доля гарна, живуть усе життя, як сир у маслі, купаються, а мені… Така в мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.
Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання й нічогісінько не розуміла.
— Чому ж ви не приїхали до мене? — спитала коротко, хоча б мала говорити багато й довго, щоб дізнатися все-все, розпитати про її життя до маленької дрібнички.
— Чому? Чому? — жінка удавано схлипнула, налила собі в брудну чашку горілки. — Будеш?
— Ні. Я не п’ю.
— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Працюєш удень і вночі, а до рота вкинути нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.
— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.
— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?
— У вас була я, — промовила спокійно Соня, зробивши наголос на останньому слові.
Жінка налила собі ще, випила, уже не закусуючи.
— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я лягала спати та вставала з думкою про тебе. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні, шморгнула носом.
— Про Петруся? Хто це?
— Це я його так назвала. — Вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.
— Де… Де ви його полишили? — упалим голосом запитала Соня.
— Де? Де? У пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі нічичирк. А то я підпила, розпустила язика. Добре?
— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!
Новина Соню вкрай шокувала. Її розум іще не встиг у повному обсязі сприйняти зізнання матері, тому дівчина намагалася дізнатися якомога більше про свого брата.
— Де він зараз? Що ви знаєте про нього?
— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім усе, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли сталося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина в тебе буде — і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Шкода було Петруся залишати в пологовому будинку, шкода. Гарний був хлопчик, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам’ятаю. Він на три роки молодший за тебе, так, точно на три, я ще не зовсім розум пропила.