Дві бешкетниці-зірки, майнувши в небі золотавими хвостами, пірнають у води річки, виниряють і знову пірнають. Софійка готова заприсягнути, що чула їхні голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч надійне плече Сашка і в них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, — думає вона, — мені здалося». Та чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.
— Дзиґо, дзиґо, — повторює голос кілька разів.
Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати, чий це голос, але сон знову стискає її у своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», — мигає в підсвідомості, але розплющити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б іще на кілька хвилинок?
— Дзиґо, дзиґо, — знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка: це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний — реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!
— Дзиґо, — чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.
— Дзиґо.
Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, утоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана усмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.
— Дзиґо, — знову повторює дід. — От соня!
— Дідусю… — Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!
Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.
— Діду, діду, дідусю, — без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.
— Ну, досить, досить, — каже тихенько дідусь. — Від твоїх сліз другий потоп почнеться.
Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?
— Діду, — нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. — Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…
— Що тоді мені буде? — Дід намагається усміхнутися.
— Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! — випалює Софійка. — Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів чи ще раз повторити?
— І довго я лежу правцем?
— Не дуже, — відповідає Соня, сміється й заливається сльозами. — Як ти посмів так вчинити? — свариться дівчина й знову обіймає старенького.
До самого вечора вони розмовляли — не могли наговоритися. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з простягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.
— Мені ще б Ольгу побачити, — дідусь уперше назвав свою дочку на ймення, а не сказав «твою матір».
— Я була в неї, — зізналася Софійка. — У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.
— Чому ж сама не приїхала?
Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні найменше хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.
— Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, — мовила Соня тихо. — Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїде до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.
Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла лукавити, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління — напевно, і справді є свята брехня.
— Справді? — запитав дід, і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.
— Не дуже велику суму, — продовжила дівчина. — Бо я не могла забрати всі гроші, бачачи, що в неї хвора нога.