Зараз він чітко відчував брехню. Нею несло, нестерпно смерділо від Стася та його так званих друзів. Хоча й шкода було порушувати відносний спокій у домі, прокурор вирішив докопатися до істини. Тим паче він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною й вислухати її версію нічної пригоди.
Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав свідчення в дівчини, та, не чекаючи дозволу ввійти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, навпроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз у житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стася в пологовому будинку!
Андрій Андрійович кілька хвилин перебував у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.
«Маячня, — була його перша думка, коли він трохи опанував себе. — Минуло майже двадцять років, а цій дівчині зараз десь стільки ж».
Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були в тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.
— Я хочу знати всю правду, — сказав Андрій Андрійович, сідаючи навпроти Соні.
— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно усміхнулася.
— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.
— Про що мені розказати? З чого починати?
— З анкетних даних.
— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.
Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович уже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки вмить сплуталися в липке павутиння. Те саме прізвище, по батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?
— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим, низьким голосом, якого й сам не пізнав.
— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…
— А мати? Батько? Вони є в тебе?
— Звичайно, кожна людина має батьків. Мати мене записала по батькові Андріївною, бо так звати мого діда, її батька. А хто мій батько? — Дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама достеменно не знає.
— З ким… ти зростала? — ледве вичавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми стиснули горло.
— Скільки себе пам’ятаю, поруч зі мною завжди був дідусь.
Андрій Андрійович не зводив очей із дівчини. Відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було важко, він ішов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнувата, але вродлива, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами, а говорити їй не було потреби. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить усі свої життєві негаразди.
Але ця дівчина була така відверта, по-дитячому наївна та по-дорослому розумна. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про її матір, але та вміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.
Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, на душі вже стільки всього накипіло, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стась добивався її кохання, і навіть те, як ходила по селу з простягнутою рукою.
Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болю так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.
Нарешті розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди нещодавно їздив Андрій Андрійович.
— Мати… Ти в матері одна дитина? — запитав прокурор.
— Вона говорила, що народила хлопчика Петрика та залишила в пологовому будинку, — відповіла Соня. — Спочатку я їй повірила, а зараз уже сумніваюся.