— Чому?
— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п’яна маячня.
— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович і відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.
— Плела, що десь за три роки після мене.
Сумніву не було. Софійка була сестрою Стася. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось стиснуло, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Катастрофічно бракувало кисню, ще хвилина, і він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відчиненого вікна. Ковток свіжого повітря дав йому змогу дихати, але в голові шуміло ще дужче.
— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.
Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди, та намагався пригадати, коли та хто востаннє цікавився, чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.
— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.
— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.
— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Усе буде добре.
Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:
— Любий чоловіче, я бачу, ви порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, із села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина, десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?
— Узагалі-то…
— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори; гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один із них, якого звати Стась, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола… іди сюди, боягузе! — Старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — …сусід дівчини, усе бачив. Він головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стась підпалив своє авто. Сам на свої очі Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!
— Чому ж він одразу не розповів усю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.
— Узагалі-то Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі в хаті, а потім не витримав, усе мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так, дякувати Богові, з’їхали із села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!» І це істинна правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…
— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. — Вас приймуть.
— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.
— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.
Розділ 28
Андрій Андрійович цього дня зателефонував на роботу й повідомив, що сьогодні вже не буде, бо почувається зле. Додому він не поїхав і довго кружляв автівкою містом, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі й мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував автівку біля невеличкого тихого тінястого скверику, стомлено сів на лавку.
Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стась… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще більш прикро. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стась сам по собі був такий, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння, і таким чином виявила свій протест?
Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із заплющеними очима безпомилково знайти будь-яку книжку. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Що далі намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, то важче було це зробити. Було дуже багато запитань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що нагромаджувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.