— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж усе в нас можеш!
— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!
— Ха! Ха! Ха! — Стась істерично засміявся і тут же отримав іще один удар в обличчя.
— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та, скрутивши дулю, тицьнув її в пику Стасеві. — Ось тобі автівка!
— І не треба! — огризнувся Стась. — Я не буду ходити на навчання.
— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.
— Я піду до мами!
— І для неї там робота знайдеться — продавчині оселедців із бочки. Гадаю, що в неї це добре вийде.
Розділ 29
Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.
— Який ти в мене молодець, — говорила вона, подаючи дідусеві обід. — Я так хвилювалася за тебе.
— Відмий гниди після камери, — пожартував дід, — та збирайся до свого Сашка.
— Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.
— Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! — усміхнувся дід. — Я свого слова дотримав, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, тож можеш спокійно їхати.
— Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? — усміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.
А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стась її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, тож наковталася пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, у якій написала, що пізнала кохання й тепер уже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшерка, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.
Розділ 30
Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно усміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.
Максим Іванович перетнув довгий коридор, що блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. У кінці коридору містився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.
— Можна, Сергію Георгійовичу? — запитав генерал, прочинивши двері.
Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.
— Ну, як там Олександр? — вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.
— Як вам сказати? — відповів лікар. Зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. — Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.
— Я привіз іще гроші. Прошу вас, не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.
— Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.
— Це було необхідно?
— Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоційний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний або різкий звук спричиняє в нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. У палаті, де перебувають іще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно згортає книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову й знову на рівні підсвідомості нагадують про трагічний випадок із хлопчиком.
— Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.
— Це не зовсім так. Як би вам пояснити?
— Без медичних термінів, — попрохав генерал. — Так, щоб мені було зрозуміло.
— Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Тільки-но він дивиться на живого веселого хлопчика, що танцює, а за мить на нього попадають теплі нутрощі дитини та серце, що пульсує… Мозок людини має свій захист, — помовчавши, продовжив лікар. — Він викреслив із пам’яті хворого геть усе, щоб дати час відпочити і собі, і людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, усе згадує й переживає страхіття ще раз.
— Тому він кричить та махає руками?
— Так, Сашко відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову в нього в руках.
— І довго це буде тривати?