— Можливо, усе життя. Різні бувають випадки.
— Він має шанси на одужання?
— Шанс є навіть в онкохворих на останніх стадіях.
Генерал помовчав. Він знову й знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись саме в цій лікарні намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.
— Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?
— До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, — промовив лікар. — Поранення хворого не були важкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши тільки шрами, та річ не в них.
— Але ж він чомусь не може самостійно ходити, — зауважив генерал.
— Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.
— Що ж тепер робити?
— Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохнутися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише раз на тиждень.
— Йому потрібно частіше?
— Щодня. Але самі розумієте, як фінансують зараз медицину.
— Я залишу гроші для оплати роботи масажиста, однак він повинен щодня сумлінно виконувати її. Ви зможете знайти гарного фахівця? Проконтролювати його?
— Звичайно! Я навіть уже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист із великим досвідом, тепер залишився без роботи. Він працював із волейбольною командою доти, доки її не розформували.
— Ось і добре, — погодився генерал. — У мене, здається, усе. Наразі я хочу побачити Олександра.
— Я вас проведу. — Лікар підвівся з місця. — Але попереджаю: жодних різких та гучних звуків. Домовилися?
…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить удома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі важко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що й ні на кого. До того ж сталася прикрість. Максим Іванович ненароком випустив із рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме із себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.
Усю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя хлопця. Простіше: він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив майбутнє капітана Волошина. Він, лише він поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя в цього юнака залишилася не тільки кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиний син. Від цієї думки щось болісно защеміло в грудях, заважало дихати й навіть жити…
Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якийсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.
— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей із портрета сина.
— Що ж?
— Віддаймо нашу міську квартиру, що купували синові, Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.
— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.
— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?
— Ніхто не знає, коли йому стане краще, — обережно зауважив генерал.
— Буде краще. Я завтра піду до церкви та поставлю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе — я впевнена. Якщо я й грішна в чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.
Розділ 31
Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив із місця. За вікном пришвидшено побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та була наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.
Дівчині було тяжко залишати дідуся без свого нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».