І Соня вирішила, що час настав. Насправді її нестерпно мучила невідомість. Уночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли статися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забувалася в тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарка, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому радше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.
Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлуки. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Тепер вона себе лаяла за те, що свого часу не дізналася адресу квартири, яку винаймав Сашко. Це було просто непростимо з її боку, але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адреси не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна досі там проживала та працювала в школі вчителькою. Тож, діставшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде матір Сашка.
Соня не відчула, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тягнулися все далі й далі, а потім зникали вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали в справах, губилися поміж будинками.
Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільник у задню кишеню джинсів та огледілася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи: одні виходили на перон, інші заходили в приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо той зник із її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалася на людей, вибачалася й знову бігла. Серце шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її в щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли, і Софійка помітила, як дівчина лагідно усміхається до свого обранця. Проте Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги, і було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.
«Я сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів напевне». Вона підійшла майже впритул до них, заглядаючи в лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця, і вона полегшено зітхнула. Молоді люди, поглянувши на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.
— Вибачте, — бозна-кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.
Спочатку вона вилаяла себе за надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж статися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.
Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити в місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості автівок — усе це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — іди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що тряслися в старенькому «ПАЗі», бо вони справді мали стомлений та змучений вигляд.