За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому з’явилися поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче соватися. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому ж місці біля вікна, до неї їздив Сашко…
Розділ 32
Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.
— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це школа, а далі по вулиці, одразу ж за школою, побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.
— Дякую, — кивнула Соня.
— Вас провести? — поцікавилася жінка радше задля того, щоб дізнатися, хто це приїхав до вчительки.
«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка й відповіла:
— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.
Кількасот кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена й нерішуча серед дороги. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?
Кілька хвилин Софійка вагалася, доки така поведінка не почала її дратувати. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт не такий страшний вовк, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись із дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.
Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисока на зріст жінка із сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі. Жінка не запитала, хто до неї прийшов і в яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.
— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів, і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.
У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він усміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Заспокоїло дівчину те, що на фотографії не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не скоїлося, а це було головне.
Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».
— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.
— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися в бік світлини Сашка.
— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?
— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.
— Ні? А я вирішила, що ви моя колишня учениця.
— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…
— Беріть печиво. — Людмила Орестівна посунула пачку в бік вкрай розгубленої дівчини. — Воно свіженьке, добре.
— Я Соня, дівчина вашого сина, — випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.
Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.
— Так, так, — кивнула вона головою. — Мені розповідав про вас син, багато розповідав.
— Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, — уже сміливіше сказала дівчина.
— То ви… нічого не знаєте?
— Ні. — У Соні похололо в грудях.
— Сашко в лікарні, — тихо сказала жінка, відводячи погляд. — Він хворий.
— Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!
— Ні, — жінка заперечливо похитала головою. — Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.
— Але… чому? — розгублена Софійка нічого не розуміла. — Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?
— Ні, дитинко, ні, — заперечила Людмила Орестівна.
— Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.
— Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, — почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. — Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг, то зателефонував би обов’язково, але… він не може цього зробити.