— Я… Я вас не розумію, — з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. — Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навідати? Розумієте, я хочу його побачити і від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!
— Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.
— Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, — щиро зізналася дівчина. — У нього… рак? Він паралізований? Благаю, скажіть мені правду!
Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри, і витерла поспіхом очі.
— Ні, у нього не рак, — тихо сказала вона. — Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось зі знайомих саме зараз. Не хочу й не дозволю, вибач, Соню, навіть тобі.
— Я повинна знати всю правду, — твердо мовила дівчина. — Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть — піду, попрохає залишитися з ним — зостануся. Що мені робити — вирішувати йому, а, вибачте, не вам.
— Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, — чітко, наполегливо сказала жінка. — Тому я роблю це за нього. Доти, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. — Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи заговорила швидко-швидко: — Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити, я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Ти така гарна та вродлива, тож тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої молоді роки будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Довірся мені й повір — так буде для тебе краще. Їдь додому! Я зла тобі не бажаю й чітко усвідомлюю, що раджу.
Софійка дивилася на неї широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь-що, але зустрітися із Сашком. Дівчину охопили жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися за півкроку до зустрічі з коханим та знову жити здогадками й чеканням! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.
— Благаю! — Дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він моє життя!
Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. У прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої й водночас такої близької дівчини. Дівчини її сина…
— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина в такому стані? Я мати, і я повинна була його захистити.
— Я хочу цієї зустрічі, — упевнено сказала Соня. — І що швидше, то краще.
— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка, я тебе не осуджу, і, впевнена, син був би такої ж думки.
— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.
Розділ 33
— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано мовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.
— Я наполягаю, — уперто повторила Соня.
— А я відмовляю!
— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.
— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, панянко, зрозуміло?
— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте в грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на вашому клятому віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу крізь відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб із ним зустрітися, — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!