— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».
— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.
— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це мій біль.
— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.
— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка покірно очікувала відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?
— Дуже мало.
— Наскільки мало?
— Один шанс зі ста.
— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може повернути Сашкові пам’ять та вивести його з такого стану?
— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет чи щось іще.
— Наприклад?
— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти в робочому кабінеті. Ми майже рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, яка була в того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнім, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.
— Отже, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє, протягла Соня.
— Маленький, але все ж таки є.
— Коли будуть готові документи на виписку?
— Ох, ти ж і швидка! — усміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їхніх результатів, видати епікриз…
— Скільки це займе часу?
— Щонайменше три дні.
— Швидше не можна?
— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.
— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову. — Софійка задоволено усміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.
…Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат переказати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільник, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь загубила.
— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.
— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.
«Врешті-решт, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, і нагодує».
Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та вперше за останній місяць заснула міцним глибоким сном.
Розділ 34
Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) усім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь ґрати: хто — з цікавістю, хто — із заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ґанку лікарні в білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випало на долю кохання на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм учинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті, і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.
Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.
— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.
— Не загуби номер мого телефону, — повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж телефонуй.
— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.
— І якщо помітиш хоча б незначні зміни в стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — одразу ж дай мені про це знати.
— Обов’язково. Дякую вам за все.
— За що? Це моя робота, мій обов’язок.
— За людяність. — Соня щасливо усміхнулася. — Ну, все? Я можу йти?