— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.
— Які гроші? — Соня не зрозуміла, про що йдеться.
Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал зі своєї кишені. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування в країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про помаранчеву революцію, коли вона щиро вірила, що настануть (нарешті!) часи, коли медицина буде справді безплатна та доступна для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».
Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.
— Мені час, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.
— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.
— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Повернулася до лікаря та побачила в його погляді співчуття.
— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладенько, як на чистому аркуші паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, усеосяжним. Лише так ми вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч із коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.
— Соню, — лікар уперше звернувся до дівчини на ймення. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?
— Ні. — Софійка усміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?
— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.
Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню зашарітися.
— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі й мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.
— Тобі не треба косметики. Ти сама чарівність. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне — збережи все це в собі, не розтринькай на дрібниці, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.
Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».
— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.
— Іди вже, дзиґо, — усміхнувся лікар.
— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.
— Дзиґою. А що?
— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?
Лікар так щиро та голосно розсміявся, як уже давно цього не робив.
Хворий був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя й стояла як із хреста знята.
— Людмило Орестівно! — Соня взяла її за руки. — Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?
— Ні. — Жінка похитала головою. — Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.
— Вибачте. — Софійка подарувала жінці лагідну усмішку. — Але, здається, ви забагато начиталися книжок. Я повинна бути поруч із коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає й незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?
— Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якби не вірила? Ось… — Людмила Орестівна покопалася в сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. — Візьми, знадобляться.
Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні збереження на лікування сина.
— Дякую, — промовила Софійка й на прощання щиро розцілувала жінку.
Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.
Вона сіла в кабіну машини та зачинила за собою дверцята. За мить автівка везла її додому, де повинно було початися нове життя, у якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.
Розділ 35
Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам’яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся не було. З городу зайшла у двір баба Параска, запнута в чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю в дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!