Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу й за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.
Розділ 38
Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Гіпертонічні кризи лякали Максима Івановича, і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.
— Подаруймо нашу квартиру Сашкові, — укотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.
— Я не проти, — відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. — Але зараз вона йому ні до чого.
— А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?
— Не говори дурниць.
— У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, — наполягала дружина. — Усе ж таки тут і лікарні, і «швидку» завжди можна викликати в разі потреби.
— Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти — невідомо.
— Колись же він одужає, — відповіла вона. — Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то принаймні буде куди привезти молоду дружину.
— Воно-то так, — погодився Максим Іванович.
— А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика. — Дружина кинула погляд на портрет із траурною стрічкою.
— Так, схожий, — погодився він, бо й сам уже давно запримітив схожість.
— Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть порожня. Її стіни мусять бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи, і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?
— Звичайно.
— Я хочу трохи заспокоїтися.
— Дати ліки?
— Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?
— Звичайно, — пообіцяв Максим Іванович. — Я зроблю це найближчим часом.
Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко опам’ятався, що натиснув педаль газу, і автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній, гладенькій дорозі, обганяючи інші.
— Добридень! — Максим Іванович майже забіг до кабінету. — Як там наш Волошин?
— Волошин? — перепитав лікар. — Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?
— Він… Йому стало краще?! — скрикнув Максим Іванович.
— Зараз я вам усе поясню, — відповів лікар.
Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та вразило весь медперсонал своїм вчинком.
— Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, — сказав по закінченні розповіді лікар. — Вона зможе. Я певен.
— Так, — сказав генерал і помовчав.
Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який узяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «Тож доведеться їхати до Сашкової матері», — вирішив для себе Максим Іванович. Він уже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.
— У мене є всі дані. Ось вони. — На прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи — школа, учитель».
Максим Іванович подякував, і вже за кілька хвилин його автівка мчала в напрямку Нових Липок.
Розділ 39
Стасеві було непереливки. Останнім часом батько зовсім із глузду з’їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стась гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, той перебіситься й буде все, як раніше. Стась намагався економити гроші, які в нього ще були, але виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було неблизько, тому Стась вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім у метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, — утішав себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. — Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати в зрілі роки».