Його піднятий настрій зник уже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стася добралася товстезна контролер і вимагала негайно заплатити за проїзд. Стась, притиснутий до дверей, не те що дістати гроші, а навіть ворухнутися не міг.
— Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, — відповів Стась.
— Давай гроші, нахабо! — наказала контролер грізно, нависнувши над Стасем. У неї так смерділо з рота, що хлопця ледь не знудило.
— Я не можу їх дістати, але обов’язково куплю квиток, — сказав він, ледь стримуючи себе.
У цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стась підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якийсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята й втиснувся позаду Стася. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахв рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений у теплу курточку. Стась добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:
— Чому, молокососе, скрутився?
— Тісно, — ледь вичавив із себе Стась.
— Так на таксі їдь. Диви, яка цяця!
— Він іще й не хоче платити за проїзд, — підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. — Зараз, пасажири, — заявила вона голосно, щоб усі чули, — зупинимося та будемо стояти доти, доки цей хлопець не оплатить проїзд.
Пасажири відреагували в один момент. Усі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.
— Чого ви кричите? — Стась спробував виправдатися. — Я просто не можу дістатися рукою до кишені.
— Васю! — закричала контролер так, ніби в неї в горлі був умонтований рупор. — Зупиняй! Є пасажир на висадку!
— Яку висадку? Мені потрібно… — почав Стась, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила із силою виштовхнула його на вулицю.
— Ідіоти! — вилаявся Стась. — Бидло!
Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не можна було втиснутися. Лише в наступному було трохи менше люду, тож Стасеві вдалося пройти по салону.
— Ох, — зітхнув він із полегшенням.
— Що, синку? Затісно? — співчутливо запитав сивоголовий дідусь із хитрими очима.
— Чи завжди в тролейбусах така тіснява? — запитав Стась замість відповіді.
— Так ти не місцевий? — усміхнувся старий. — Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що вдієш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсипаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щодня, — розповідав балакучий дідусь. — У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть — усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вовкунів: чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А в нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її в скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку, і вона геть уся витекла! А де ж я їм іще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по-новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…
— Бувайте, — кивнув Стась старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надокучливий старий, але принаймні дорога здалася коротшою.
У метро було теж не легше. А в маршрутці, у якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був надто низький для зросту Стася.
Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбуса залишили вертикальну смужку.
День був зіпсований, настрій — теж. Увечері Стась вирішив піти до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько перебіситься», — подумав Стась.