— А на бензин даси? — запитав Льошка, всідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.
Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.
— На бензин? — іронічно усміхнувся Стась. — На бензин, друже, не маю грошей.
— Облиш!
— Дивись. — Стась вивернув кишені. — Порожньо!
— То візьми в предків. У чому проблема?
— Старий мій сказився.
— Загуляв?
— Ні. Ще не перебісився за автівку.
— Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?
— Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.
— Ти зовсім на мілині?
— Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жрання — і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.
— Мої предки зараз за кордоном. — Льошка дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. — Не так уже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе як для ліпшого друга в мене баксів сто знайдеться.
Льошка неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасеві.
— Бери. Коли зможеш, віддаси.
Стасю було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льошці в пику трикляті «зелені» та крикнути: «Удавися ними!», але він згадав про сьогоднішні пригоди в міському транспорті та стримав себе.
— Віддам, — кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. — Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?
— Вибач, — сказав Льошка та втупився в екран телевізора. — Я й так стирчу в заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені — у протилежний бік. Якби…
— Добре. Проїхали, — сказав Стась.
Йому так хотілося дорікнути Льошці, який цілий місяць у селі жив, жер, пив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга по матеріальну допомогу.
Наступного дня Стась знову спробував утиснутися до вщент забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все й піймав таксі.
Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан розташовувався поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити в затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата в коротеньких спідничках. Стась не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися й не шкодувати на їжу грошей. Стась так і робив. Він замовляв екзотичні страви, звик залишати щедрі чайові.
Сьогодні пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що в цьому закладі все таке дороге. Стась поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.
— Щось не так? — запитав він.
— Ні. — Дівчина чарівно усміхнулася.
Стась зрозумів, що та чекає на чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися зі своїми збереженнями.
— Дякую, — сказав він і кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула й гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…
Додому Стась повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним дотепер не розмовляв, ходив похмурий і чимось заклопотаний.
«Харчуватимусь у студентській їдальні, — вирішив увечері Стась, — але тролейбусом їздити більше не буду».
Розділ 40
Андрій Андрійович узяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати ладу своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося і настав час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки, вчитуючись у кожен прожитий день. Хотілося відкопати в пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.
Він чомусь дуже часто згадував студентські роки — недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами. У нього був друг Максим. Вони навчалися в одному інституті та навіть в одній групі. Максим одразу ж виявив у собі організаторські здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната мала дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком схована електроплитка, на якій пізно ввечері, коли комендант ішов додому, смажили картоплю на салі. Андрій Андрійович усміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще в них із Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший мусив вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.