Максим був справжній друг. У них не було таємниць один від одного, вони привозили із села торби з продуктами й харчувалися разом. Коли не було чого їсти, то на залізничній станції цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати стосунки все життя. Обіцяли й щиро вірили, що так воно й буде. Як же сталося, що вони загубили один одного? Максим захотів стати військовим і поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися, поки Андрій Андрійович не оженився та не став пнутися вгору по службовій драбині. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу, та забув про друга.
Андрій Андрійович зітхнув і перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!
Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих і колег, розмірковуючи, кого б іще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа — Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли відбувалася передвиборча кампанія. Спритно, уміло, хитро він розробив цілу власну систему, як позбутися конкурентів. І не лише розробив, а й утілив у життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все за одного «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити доти, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Отже, у нього немає жодного надійного друга.
Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. У пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив тільки раз у житті, але чомусь зараз нестерпуче захотілося знову її зустріти.
Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасеву біологічну маму, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку, яка махнула рукою, прохаючи підвезти. Спочатку хотів проїхати повз неї й не зупинятися, але передумав. Обабіч дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною й самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.
— Підвезете до села? — запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.
— Сідайте, — відповів Андрій Андрійович.
— А я вже битий час тут стою, — почала жінка. — І, уявляєте, жодної машини.
Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як тяжко було одній виховувати його.
— Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, — розповідала жінка. — Тому зібрала в собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?
— Ви ту єдину цукерку несли синові?
— Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім увечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою, і ми ділили її навпіл.
— Ви з’їдали свою половинку при ньому?
— Не вгадали, — жінка так приємно усміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю усмішку на сумному обличчі. — Я її ховала, щоб знову вдати, що мене пригостили.
— А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидав їх у мене, — зізнався чоловік. — Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.
— Не можна так із дітьми, — серйозно зауважила жінка. — Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.
І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стася. До села доїхали швидко та непомітно якось, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат із вікнами на півстіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завжди були в його будинку. Від дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п’янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне, і… раптом згадав.