Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, однак треба було їхати, і він попрощався.
— Візьміть пиріжків на дорогу, — запропонувала вона. Її турбота вразила чоловіка, проте він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка із села в садибі за зеленим парканом…
Розділ 41
Стась постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну дзеркала, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки різних форм із парфумами.
— Мамо, — звернувся Стась до матері, примощуючись біля неї на ліжку. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.
— Що сталося? — Жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. — Ти погано виглядаєш.
— Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.
— Господи! Ти там, бува, не отруївся?
— Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!
— Антисанітарія?
— Те, що там на кухні живуть таргани, ще не найстрашніше. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!
— Як то?
— А ось так. Одна соя й туалетний папір — і все. А потім купив сік під назвою «апельсиновий». І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього в животі так гуло!
— Який жах! — сплеснула мати долонями та зробила великі очі. — Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втрачене здоров’я за гроші не купиш.
— А за які, мамо, грошенята я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів — і все.
— Що ти говориш? — мати здивувалася. — Я вважала, що він на мене сердиться й поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як із ланцюга зірвався.
— Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.
— Але ж ти не винен!
— Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.
— Ні, так далі не може бути. — Жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. — Ходімо до нього поговоримо.
— Іди сама.
— Ходімо разом.
— Я не хочу.
— Чому? Не вдарить же він тебе?
— А хто його знає? — промимрив собі під ніс Стась, але поплівся за матір’ю.
В Андрія Андрійовича після безсонної ночі тріщала голова, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо прокинулися його спогади. А коли забувся в тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їхній невидимий лагідний та м’який дотик…
— Треба поговорити. — Увійшла дружина із сином, відірвала від спогадів.
— Говоріть, — зітхнув він.
— Ти вже перестав дутися на нас?
— Що потрібно? — запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.
— Стасик погано харчується, — почала жінка, бо Стась стояв поруч мовчки та тихо. — Після обіду в студентській їдальні його знудило.
— То виблював би — полегшало б.
— Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?
— Я?! Вас?! — Андрій Андрійович хмикнув. — І в чому це виявилося?
— Ти не виділяєш нам коштів на життя.
— Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?
— Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.
— Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стася заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, одягнені? Так. Є ще запитання?