— У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.
— Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного в цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не сталося. І ти, Стасю, будеш живий. Скільки студентів так харчуються — і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?
— Тату, — почав Стась спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. — Я співчуваю тим студентам, бо в них немає такого батька, як ти. Вони не мають удосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є гроші.
— У мене є. А тобі треба навчитися їх заробляти.
— Ну, — втрутилася жінка. — Це вже несерйозно. Хлопчик іще навчається, і його завдання зараз — закінчити інститут, щоб потім мати змогу влаштуватися на гарну роботу й уже тоді самостійно заробляти.
— Гм, — Андрій Андрійович дістав із кишені цигарку, запалив її та смачно затягся димом.
— Не пали в кімнаті, бо буде смердіти, — зробила зауваження жінка.
— Це моя кімната, — відповів він. — Я маю право робити те, що мені хочеться, хоча б тут, у своїй кімнаті?
— Ми живемо під одним дахом, і правила проживання повинні бути в сім’ї єдині, — з пафосом сказала жінка.
— А де ти бачиш сім’ю? — Чоловік іронічно посміхнувся. — Я її тут не помітив, бо вона кудись зникла давно-давно, так давно, що я й не пам’ятаю коли. Напевне, тоді, коли ти, люба, забула дорогу до мого ліжка.
— Андрію! Тут же наш син, — дорікнула жінка, кивнувши в бік Стася.
— Чи тоді, коли ти перестала мені готувати вечерю? Чекати мене з роботи? Чи тоді, коли в тебе з’явився перший коханець?
— Куди ти гнеш?! — Очі жінки спалахнули гнівом.
— Я давно став для вас обох робочою конякою, що працює день і ніч, заробляючи вам на життя. Та робочого коня добрий хазяїн жаліє, власноруч годує сіном, сипле вівса, напуває. А ви навіть цього не робите! Домогосподарка прибере, випере білизну, наготує страви, які я сам розігріваю в мікрохвильовій печі.
— Якщо тобі це важко, то я можу наказати домогосподарці розігрівати тобі вечерю.
Андрій Андрійович іронічно та гірко посміхнувся.
— Я зрозумів прохання Стася, — сказав він. — Йому потрібні гроші на харчування в ресторані.
— Так, — кинув головою Стась. Він подумав, що батько вже виплеснув із душі всі образи та настав час просити. — Тату, я спробував їздити до інституту тролейбусом, але це ж неможливо! Там така тіснява, що я не можу навіть поворухнутися в тому натовпі! Просто жах!
— Ти хочеш, щоб я тобі зробив броню на окремий тролейбус?
— Не смішно.
— Натяк зрозумів. Але в тебе, Стасю, було дві автівки. Одну з них ти одразу ж побив, другу — спалив. Тобі потрібна третя?
— Ти ж розумієш, що без коліс я нікуди, — тихо сказав Стась, усе ще сподіваючись, що батько вже охолов.
— Добре, Стасю, — сказав Андрій Андрійович, втискаючи недопалок у попільничку. — Твої прохання я зрозумів. По-перше, тобі потрібні гроші на харчування. По-друге, хочеш нову автівку.
— Так. — Стась схвильовано закивав головою.
— А чого ж хоче твоя мати?
— Я? — живо заговорила жінка. — Добре, що ти запитав, бо я майже місяць чекала своєї черги на ін’єкції біополімерного гелю.
— Чого, чого? — перепитав чоловік.
— Гелю, за допомогою якого роблять більшими губи, — охоче пояснила жінка.
Андрій Андрійович розсміявся. Він сміявся від душі довго, до сліз, а син із дружиною кліпали очима, не розуміючи, що означає його сміх. Коли чоловік заспокоївся, то витер долонею сльози на очах.
— Автівку, Стасю, хочеш? — запитав батько вже серйозно.
— Так.
— Ось тобі, а не автівка! — скрикнув Андрій Андрійович та тицьнув синові величезну дулю.
Стась витріщив очі та почервонів від гніву.
— Я… Я не піду до інституту! — заверещав хлопець.
— Я вже казав, що це твоє рішення, а не моє. За навчання я заплатив, тепер роби, як вважаєш за потрібне.
Стась вилетів із кімнати, гучно грюкнувши дверима.
— Я… А я… я… — почала жінка розгублено.
— А ти, люба, підеш і скажеш, що тобі цей лікар не підходить.
— Чому? Його всі хвалять, він має гарні рекомендації.
— Попрохай його знайти іншого, такого, що губи не збільшує, а закочує.
— Як ти смієш?! — спалахнула жінка. — Що ти собі дозволяєш?!
— І взагалі, люба, — спокійно, урівноважено та чітко сказав Андрій Андрійович, — я подаю на розлучення.
— Що-о-о?! — Жінка не повірила своїм вухам. — Що… Що я повинна робити?