— Шукати собі роботу, люба.
Розділ 42
Дивно, але після такої напруженої розмови із сином та дружиною Андрій Андрійович відчув полегшення. На душі стало спокійно, ніби він скинув із грудей камінь, який весь час тиснув так, що не можна було дихати. Тепер він добре та чітко усвідомлював, чого хоче. По-перше, він змінить місце роботи й почне все спочатку. Не треба буде жити у вічному напруженні після того, як дадуть конверта з грошима. По-друге, здихається Сергія Олеговича, бо він йому вже не потрібний. Зважаючи на те, що той знав забагато зайвого, він дасть йому відкупні та перепродасть іншому, кому надалі буде потрібний депутатський мандат. Такий хвацький та верткий, як в’юн, Сергій Олегович буде в ціні. Будинок він залишить дружині та синові, а сам переїде до заміського будинку під Києвом. Андрій Андрійович похвалив себе хоча б за одне правильне рішення — цей будинок він оформив не на сина, а на себе. Він платитиме за навчання Стася та надсилатиме на його рахунок гроші в розумних межах.
А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу, і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки в нього є вільний час.
Андрій Андрійович зовсім без жалю покинув дім, який так і не став йому рідним, та виїхав автівкою з подвір’я. Добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.
«Після візиту до Людмили, — розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, — потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов’язково розкажу про свого студентського друга».
Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка в смішних окулярах. Андрій Андрійович не припускав навіть думки про те, що малознайома жінка може виставити його за двері, навіть не вислухавши. Інтуїтивно відчував: вона не така, як його дружина, тим паче, повна протилежність Анжелі, яка вміла слухати, але не могла думати.
Розділ 43
— Я не знаю, — схлипувала мати Стася, — просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.
— Чи й не трагедія! — хмикнув Стась.
— Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю. У мене голова йде обертом!
— Мамо, невже ти повірила йому? Це звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну, та й усе, хоче нас принизити, змусити перед ним плазувати, лизати по-собачому руки, — сказав упевнено Стась. — Нікуди він від нас не подінеться.
— Ти так гадаєш? — Жінка з надією підвела червоні очі на сина.
— Захотілося показати свою всемогутність — нехай блефує, якщо йому так подобається. А взагалі батько — тупе ягня. Куди вівчар його поверне, туди й піде.
— Якби ж то! — зітхнула жінка.
— Тож будь, мамо, мудрим вівчарем, — дав пораду син.
— Спробую.
— А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що в мене також голова обертом іде. Хочу піти до нічного клубу й трохи розважитися, бо нерви геть розхиталися.
— Ти добре знаєш, що в мене в гаманці порожньо.
— Мамо… — В очах Стася з’явився недобрий блиск. — Синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.
— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?
— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стась. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Уранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.
— Ти… ти… ти… — Жінка задихалася, не могла знайти потрібних слів.
— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стась, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться в розмірі.
— Свиня! — скрикнула жінка в гніві. — Я вважала тебе порядним сином!
— А я гадав, що в мене порядна мати. — Стась нахабно посміхнувся й вкинув до рота жувальну гумку.
— Ти справжня свиня, — повторила жінка.
— Свиня хоче гроші, а матуся — фото. Що ж нам робити? Га?
— У мене справді нічого немає.
— Тоді фото руденького буде в мене доти, доки в матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?
Стась криво посміхнувся та вийшов із кімнати. За півгодини він уже був у Льошки.
— Грошей немає, — сказав той одразу, — і не проси більше.