— Я прошу в борг, а не в подарунок, — зауважив Стась.
— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льошка. — Якщо я повний, бери, скільки завгодно, а зараз…
— Льошко… — Стась поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?
— Пред’явиш рахунок? Увімкнеш лічильник?
— Дурень ти, Льошко, — сказав Стась і поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Брак у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.
— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день. А завтра знову прийдеш просити?
Стась посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.
— Ось дивись. — Стась повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого немає, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.
— Агов, що ти надумав?
— Вдягнися пристойніше й чекай на мене, — сказав Стась якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти по повній.
…Нікого вдома не було. Стась був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній стаціонарний телефон і на тому кінці ніхто не брав слухавки. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе в дзеркало. Потім упевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стась згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі перснів та сережок. «Нам, мамо, — Стась подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».
За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стася зашелестіли такі бажані купюри…
Він був із Льошкою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стась знову опинився у своїй стихії, де почувався комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти, і він забажав щось із японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що в них немає японських страв, і пропонував замовити щось інше.
Стась поклав на столик стодоларову купюру.
— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп із водоростями.
Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було хутко збігати через дорогу й повернутися за кілька хвилин.
Стась гуляв так, як було раніше, до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого, і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».
Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їхні обличчя, які на перший погляд здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Усі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.
Стась стомився, присів відпочити. Він і далі дивився на танцювальників у мерехтливих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що невтомно ворушився, нагадуючи великий мурашник. Натомість Соня знову й знову поставала перед очима такою, якою він побачив її вперше. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому перли вранішньої роси. Обличчя свіже, очі широко розплющені, а в них грають веселі промінчики самого життя.
— Що замріявся? — Льошка плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стася із задуми.
Стась відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник раз і назавжди. І хлопець замовив іще пляшку коньяку.
— Вип’ємо? — запитав він Льошку.
— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.
— Ось скажи мені, друже, — почав Стась, нахилившись до Льошки. — Ти віриш у те, що бувають відьми?
— У казках, — відповів той. — Отямся, друже, ми живемо не в середньовіччі.
— А я вірю.
— Наклюкався так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льошка.