— Я не жартую, — продовжив Стась. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!
— Що ж вони з ними робили?
— Зваблювали їх! — прошепотів Стась майже у вухо друга. — А ті божеволіли, і жодні лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!
— Маячня! — махнув Льошка рукою.
— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.
— Стасю, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льошка. Хоча й сам був добре напідпитку, однак помітив в очах Стася якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому, здається мені, що ми вже й так добре сьогодні гульнули.
— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стась, не звернувши жодної уваги на його слова. — Їх спалювали на вогні! Іншого способу позбутися відьомських чарів немає.
— Стасю, ти курив драп?
— Ну то й що?
— Обкурився, перепився, тож досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!
— Ні, — заперечливо похитав головою Стась та примружив очі. — Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.
Він схопив Льошку за руку й майже силоміць потяг із приміщення.
— Хочу розваг! — сказав Стась та підійшов до чорного джипа. — Дивись, майже такий, як був у мене.
— Піймаймо таксі…
— Ти мені друг чи ні?
— Друг, ну то й що?
— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стась, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай у машину! — наказав Льошці.
— Це ж… це чужа автівка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.
— А ми її повернемо за кілька годин, — мовив Стась і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. — Ось побачиш, Льошко: буде весело! Обіцяю, що не засумуєш! Розваги лише починаються!
За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льошка був не на жарт збентежений та наляканий. Він бачив, що Стась перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стась щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.
— Чому сумуєш, Льошко? — весело запитав Стась.
— Скажи хоча б, куди ми їдемо.
— До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Усміхнися, Льошко! Я дав слово, що буде весело, і дотримаю його. Ці розваги ти запам’ятаєш надовго! — сказав Стась і голосно зареготав. Від його нездорового сміху хлопцеві стало моторошно, і він щільніше втиснувся в сидіння машини, ніби намагаючись уникнути лиха.
Розділ 44
Максим Іванович був у Нових Липках близько десятої ранку. Удома Людмили Орестівни не було, і чоловік вилаяв себе за таку нерозторопність. Звичайно ж, у цей час жінка була в школі, де працювала вчителькою. «От телепень, — сказав він собі. — Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди в школі».
Він безцільно потинявся вулицею, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.
— Господи! — сплеснула руками жінка. — Якби ж то я знала, що в мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?
— Нічого страшного, — відповів генерал. — Я зачекаю.
— Ні, так не годиться, — заперечила Людмила Орестівна. — Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, ідіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як удома. На кухні знайдете, що поїсти.
— Ну що ви, — запротестував чоловік. — Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.
— Заперечення не приймаються, — безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.
…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв матір Сашка зовсім іншою. У його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами; утім, такими найчастіше й бувають сільські вчительки. Сашко не був схожий на матір. Отже, він удався в батька і зростом, і вродою.
Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.
— Як ти почуваєшся, люба? — запитав він.
Дивно, але голос дружини був бадьорий.
— Добре, як ніколи, — відповіла вона. — Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.
— То тобі тепер не сумно?
— Стільки років не бачилися! Нам є що згадати. А ти де?