Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.
— Можеш додому не поспішати, — сказала дружина. — Головне — зроби те, про що я тебе просила.
— Отже, я вже став тобі не потрібний? — пожартував він.
— Деякий час, — засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. — Будеш тут нам заважати пліткувати.
Генерал закінчив розмову та почув, як постукали у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.
Максим Іванович узяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку й побачив незнайомого чоловіка.
— Добридень, — привітався той.
Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? У пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.
— Максиме? — чоловік перший порушив мовчанку.
— Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, — сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. — Андрію!
Вони міцно потиснули одне одному руки, обійнялися.
— Я до цього часу не йму віри, що це ти, — сказав радісно генерал. — Скільки разів я намагався тебе знайти, і все марно. А тут ти сам мене знайшов!
— Узагалі-то… — почав Андрій Андрійович.
— Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, — запросив Максим Іванович. — Насправді я тут сам як гість, але господиня на роботі… А, що казати! Ходімо, там поговоримо.
За спогадами в чоловіків час минав швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало тяжко на душі. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що сталася з його сином, коли той ступив на небезпечний шлях. У відповідь Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стась мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем, і той побачив на її обличчі здивування.
— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.
Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.
— Це ж треба, — сказала вона, — який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було чи соромилися?
Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрій Андрійович збагнув, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.
Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. І страв хотілося не вишуканих та делікатесних, а простих, земних, як спогади з далекого дитинства, коли в хаті пахло борщем, часником та пиріжками. А ще він хотів, щоб удома його чекали, і не хтось, а ось ця непримітна, скромна жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викресленими з життя роками, прожитими з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. Із сумом згадав Стася. «Якщо син зрозуміє мене, то буде приїздити, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти рано чи пізно».
Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича, як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік усміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, випадкова зустріч із якою була призначена долею…
Розділ 45
Це був насправді дивовижний день.
Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.