— З тобою неможливо розмовляти.
— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.
— Облиш цю Соню. Як на мене, ми вже вдосталь там нарозважалися, час спинитися.
— Дякую за пораду! Красно дякую! — кривлявся Стась. — Але не можу, Льошко, хоч трісни! Не можу — і все!
— Вона ж тебе відшила, ти залишився без класної тачки, впав у немилість батька. Тобі замало пригод? Не потрібний ти Соні — це ясно як божий день.
— Побачимо, — протягнув Стась і примружив очі. У них було щось хижацьке.
Розділ 47
Із Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть усі жарознижувальні пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що не лише нутро палає жаром, а й п’яти горять. Та найбільш неприємним було те, що Софійку швидко покидали сили. Вона почувалася до нестями стомленою та вкрай виснаженою, так, ніби хтось невидимий виссав із неї всі життєві сили.
У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла, тож вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але в хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг упевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни в поведінці Сашка вже є добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася й знемагала від перевтоми та недуги.
Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в різні боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, усе бачить, розуміє й усвідомлює, лише зараз сидить, глибоко поринувши у свої думки.
— Ось так, — мовила вона тихо. — Так буде краще, коханий.
Упевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла навпроти нього в крісло під стіною. Закуталася в ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але все одно Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким не була поруч в останні миті його життя.
Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же холодно! Їй важко, дуже важко, але ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком буде йти із Сашком поруч по життю до повного його одужання, і ніхто не змусить її з ним розлучитися. А зараз стомилася. Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Захотілося спати так, ніби не знала сну цілу вічність. Пусте, це лише втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не треба засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?
Дівчина з великим зусиллям підняла важкі повіки. Сашко дивиться у вікно, тож усе добре. Повіки самі по собі злипаються, і Соня знову прикриває очі. «Не спи, — каже вона собі. — Ти ж сильна, можеш витримати все». Але за хвилину дівчина вже не здатна опиратися втомі та потрапляє в міцні обійми сну…
Стась, не криючись, залишив автівку посеред дороги навпроти будинку, де жила Соня.
— І що ми будемо робити? — запитав Льошка з острахом.
— Будемо діяти за обставинами, — відповів Стась, упевнено заходячи до двору. — Спочатку спробуємо засвататися.
— Жартуєш?
— Зовсім ні, — відповів Стась і почав грюкати у двері: — Соню! Соню, відчини! Треба побалакати. Ти мене чуєш?! Є розмова!
Ніхто не відповів. Стась спробував відчинити двері, але вони були зачинені зсередини. Тоді він почав із силою тарабанити в них кулаками, бити ногами.
— Відчини, сучко! — за мить кричав оскаженіло Стась. — Бо я виб’ю ці кляті двері!
— Зараз прибіжать сусіди. — Льошка потягнув Стася за рукав, але той нервово відкинув його рукою.
— Відчепися від мене! — закричав він, визвірившись на друга. — Мені начхати на сусідів і всіх цих дурних селюків! Соню, відчини, кажу тобі!