За дверима було тихо. Стась помітив, що в одному з вікон горить світло, і кинувся до нього. Коли він туди заглянув, то перед собою побачив юнака в інвалідному візку.
— Льошко, поглянь-но сюди, — Стась потяг друга до незавішеного вікна. — Здається, тут мій конкурент.
Льошка з острахом заглянув у вікно.
— Ти бачиш, що він інвалід?
— Бачу. — Стась примружив очі. — Мене, виходить, відшила заради каліки?
Льошка промовчав. Він дивився на хлопця, якого бачив прямо перед собою, і той, здавалося, дивиться на нього. Але дивним було те, що хлопець ніяк не реагував на появу сторонніх під вікном.
— Чого витріщився?! — заричав Стась так голосно, що, звичайно ж, було чути в хаті, але хлопець не поворухнувся, навіть, не кліпнув очима. — Та він дебіл! Повний дебіл! Агов, ти, дауне! — Стась почав вимахувати руками, кривитися, але хлопець у візку ніби його не помічав.
— Ходімо звідси, — попрохав Льошка, відчуваючи недобре. — Порозважалися, та й годі. Мені сподобалася розвага, але більше нам нема чого тут робити.
— Як це?! Я ще не поговорив із Сонею, а я не звик так просто відступати, — промовив Стась й із силою затарабанив у шибку. — Соню! Соню!
Стась став навшпиньки й ще раз зазирнув у вікно, але, окрім хлопця, нікого не побачив.
— Сучко! Або виходь сюди, або пошкодуєш! — прокричав Стась біля шибки.
Він прислухався, але в хаті було тихо.
— Ну, все! — крикнув Стась. — У мене терпець увірвався!
Він побіг до машини, швидко повернувся. У руках Стася Льошка помітив пакет зі скляними пляшками, які йому всю дорогу не давали спокою. Стась швидко витяг звідти дві пляшки, крикнув другові: «Відійди!» — та несамовито закричав у бік будинку:
— Гори ж, клята відьмо! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!! Ти спаскудила все моє життя!
Льошка не встиг нічого зрозуміти, як дві пляшки з пальним одна за одною полетіли в бік вікна, де горіло світло…
Сашко побачив прямісінько перед собою спалах світла та майже одночасно відчув вибух. Від несподіванки він здригнувся, ніби по тілу пробіг потік струму. В одну мить він зрозумів, що це вибух касетної бомби, а перед ним хлопчик Каха, який танцює. Сашко набрав повітря в груди, щоб закричати, знову побачивши в руках дитяче серце, але… серця не було! Він обдивився свої руки з усіх боків. Вони були чисті. Жодної плями крові. Хлопець нічого не зрозумів. Він чітко чув вибух, бачив прямо перед собою спалах, але де ж подівся Каха? Сашко знову й знову переводив погляд із яскравого світла на свої руки. Не було ані Кахи, ані крові на руках. Натомість десь у підсвідомості сплив інший, ще нечіткий, але такий знайомий образ. Це була дівчина. У неї хвилясте довге золотаве волосся та гарні темні очі з довгими пухнастими віями, майже як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!
Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи все-таки знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.
— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!
Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?
Тріснуло скло в другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім усе більше й більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня! Так, саме вона, його люба, мила дівчина!
— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито та хрипко закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.
Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах й одразу впав.
— Соню! — кричав він, але за димом уже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!
Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку й зрозумів, що вчасно. Ковдра палала, і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна, і, якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.
Він швидко збив руками вогонь на її одязі, не відчуваючи жару, та потяг до дверей, зібравши всі свої сили, які мав…
Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося несамовито волати.