Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.
— Дайте мені мобільника врешті-решт! — нервово крикнула жінка.
— У тебе він у руках, — сказав хтось із натовпу.
— Нема грошей на рахунку, — пояснила жінка, — постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!
— Не брали їх із собою на пожежу!
— Зараз я збігаю додому! — сказав хтось із чоловіків.
— Та швидше ж бо! — крикнула йому навздогін фельдшерка.
Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.
— Синку! — скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.
— Мамо?! — здивувався він. — Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».
Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.
— Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, — сказав він.
Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.
— Синку, у тебе усі руки обпечені, — сказала вона, узявши його руки у свої. — Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! — промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.
— Синку, ти можеш підвестися? — спитав у Сашка Максим Іванович.
— Зараз, — відповів хлопець.
Він зіперся на руки й лише зараз відчув у них пекучий нестерпний біль. Сашко подивився на долоні — земля змішалася з кров’ю, а кров — із кіптявою. Зціпивши зуби, зробив іще одну спробу підвестися, але слабке тіло не послухалося і він упав на землю.
— Ох, ці діти, — скрутно похитав головою Максим Іванович і допоміг Сашкові дістатися до машини. — Тепер усе буде добре, — сказав він, сідаючи за кермо. — Я вас швиденько доставлю до лікарні.
Чоловік повернув ключ запалювання й додав:
— Уперше буду мчати, не шкодуючи машину. Що автівка? Лише шматок металу, душі вона не має.
Розділ 49
— Запам’ятай, Стасю, — сказав Андрій Андрійович сину, гальмуючи біля свого будинку, — це останній раз я тебе витягаю з халепи. Ти спалив чужу оселю, тож можеш назавжди забути про маєток під Києвом.
— Я це вже зрозумів, — зітхнув Стась.
— Це ще не все, — додав батько, виходячи з автівки. — Тобі потрібно буде ще дещо зрозуміти — є важлива розмова.
Син із батьком не встигли переступити поріг, як на них накинулася жінка. У матері Стася були заплакані очі, вона не тямила себе від гніву.
— Що ти, мерзотнику, накоїв?! — закричала вона синові. — Де мої прикраси?! Це ти в усьому винен! — Жінка ткнула пальцем у груди чоловікові. — Ти залишив його без копійки в кишені! Ви змовилися, щоб пустити мене по світу голою й босою?! Це така ваша вдячність?!
Андрій Андрійович узяв її за плечі, відсторонив із дороги.
— Не треба, — спокійно сказав він, — не зараз, потім.
— Коли потім?! — верещала жінка. — Не знаю як, але поверніть мені все! Обоє! Чуєте мене?!
— Не зараз! — з притиском промовив Андрій Андрійович і звернувся до Стася: — Ходімо до мене в кабінет.
— Який кабінет? — Жінка шарпнула сина за руку. — Зачекай! Я це так не залишу!
Стась мовчки пройшов повз матір, зайшов до кабінету батька, і той зачинив двері на ключ.
— Я міліцію викличу! — Жінка затарабанила у двері. — Ви мене обікрали! Злодії! Крадії!
Син із батьком дочекалися, поки за дверима стихне істеричний крик, і Андрій Андрійович указав Стасеві на крісло навпроти.
— Сідай, настав час тобі дізнатися всю правду…
Нелегко далася розповідь Андрію Андрійовичу. Кілька разів він замовкав, запалював цигарку й дивився у вікно, даючи змогу приголомшеному синові осмислити почуте, потім знову продовжував розповідати. Не мало сенсу приховувати правду й надалі, бо рано чи пізно вона все одно відкрилася б. Чоловік розумів, що потрібно було почати цю розмову раніше, тоді б Стась, напевно, не накоїв стільки лиха. Андрій Андрійович відчував і свою провину за зволікання, тому кожне слово давалося йому так тяжко. Він попросив вибачення в сина за те, що здійняв на нього руку, і за ті дулі, за які йому зараз було соромно.
— Тепер ти знаєш усе, — він підвів риску під розповіддю.